Гріх породжує біль, страждання, смерть. Уля померла, хто винен? Хто згрішив? Я? Малгося? Хто?!… У січні 2013 року моє серце, розбивши мур, що відгороджував мене від Господа, захотіло бути ближче до Нього.
21 січня, зранку, я висповідався за все своє життя. Нарешті почувся ближчим до Бога… У молитві віддав Йому всього себе і все, що Він дав: сім’ю, близьких, почуття, речі… Священик сказав мені тоді, що я маю бути обачним, бо сатана боротиметься. Того дня, ввечері, Уля мала дуже високу температуру, аж до конвульсій. Разом із дружиною ми молилися над нею — температура впала, але ми викликали «швидку допомогу». Направлення, лікарня, зранку діагноз — рак крові!!!
Я не боявся… Лікарці, яка підтвердила ймовірність хвороби, показав хрестика і сказав: «Ми маємо Охоронця, ніщо нас не знищить». Але всередині мене мучили думки: «Що це? Як це можливо? Напевно, помилилися ті наші лікарі! Чекаємо на біопсію. Це дослідження все з’ясує. Віддам належну славу Богові, і все закінчиться. Улька повернеться додому!»…
А тим часом дослідження підтвердило попередній діагноз — гострий лімфоплазмоз. «Що ж трапилося? Що я зробив? Навіщо віддав Йому дочку? Чи це ціна за близькість до Бога?» Розпач… «Де Ти, мій Ісусе? Я в біді, рятуй мене, рятуй мою дочку! Ти мені дав цей дар, аби тепер забрати? Ти дав мені серце, повне любові до моїх дітей, щоб я зараз страждав? Сумнівався… Маріє, Мати моя, рятуй!» — кричав я.
Температура Улі впала одразу, щойно привезли її до лікарні. Як завжди, вона усміхалася до всіх… Ми молилися. Капличка, палата, дім, розарій у руці. Бог є! Він нас не залишить, але як Його просити? Матінко, Мати Божа, Твій Син залишив Тебе нам. Як будемо Тебе просити про допомогу, то Ти випросиш усе. Нема іншого варіанту.
Ми вислали прохання до всіх знайомих — молитися за Улю; вони його пересилали своїм знайомим. Молодь із гімназії та ліцею, з оази — всі передавали інформацію, щоб молитися за Улю. Почалася лавина молитви. Навіть люди, які ніколи не молилися Розарієм, узяли вервички до рук. Я сам не знав усіх таємниць, молився Розарієм час від часу. Тепер уже не потребував молитовника чи підказок. Я молився! Ніколи раніше не робив цього відкрито, але тепер почувався впевнено. Я молився з родичами, але найголовніше — я молився Розарієм із дружиною та доньками; раніше ніколи ми так не молилися. Звісно, ми ходили разом на Службу Божу, вранці спільно молилися перед сніданком (Уля нас навчила), але щоби Розарій? У той час я щодня ходив на Службу Божу. Під час молитви вслуховувався в очікуванні на Голос, що мав мені повідомити: «Усе в порядку». Але його все не було…
Одного разу відвозили Улю назад до лікарні після перерви. Я відвів дівчат до приймальні, а сам повернувся до автівки по сумки. Неділя, довкола нікого. Витягую речі з багажника, повертаюся — а переді мною стоїть жінка і запитує, як може мені допомогти. Я подякував їй і сказав, що нічого не треба, що сам собі пораджу.
«Ви когось сюди привезли?» — запитала вона. «Так, дочку… Вона захворіла на рак крові». — «То я за неї помолюся. Як її звати?» — «Урсула», — відповідаю.
«То я за Улю помолюся», — сказала вона. Від несподіванки я навіть їй не подякував, а коли підвів голову, її вже просто не було. А я далі вслухався!
Уля написала свідчення, якого не хотіла мені показати. «Напишу інше, то прочитаєш. Це перше і не зовсім вдале», — пояснювала мені. Але якось, забираючи речі з лікарні, я натрапив на її записник, тож прочитав. Я плакав, певно, впродовж години. Потім зробив фільм-презентацію та розмістив його на You Tube. Далі вслухався…Доходили до нас відомості про молитву в наміренні Улі. Молилися священики, черниці та миряни з усієї Польщі, з‑за кордону, на місіях. Я задумувався, звідки береться стільки молитви… На вулиці ми бачимо мало людей, які усміхаються до нас, довкола сум і маразм, занепокоєння і турбота про земне, — а тут такий відгук, стільки молитви і запевнення про неї… Ми були в захваті. Я думав: «Бог є, бо дає ласку молитви за Улю, бо хоче її зцілити. Ну, то, напевно, все буде гаразд. Залишилося подолати хворобу, не знеохочуватися, вірити, прославляти, славити, благословляти». Прислухався — але й далі тиша…
А тим часом хвороба поверталася. Ми молимося, шукаємо донора. Бог є, бо знову — стільки людей відгукнулося! Потім знову рецидив, лікарі вже не радять лікувати… Бог є — не чую Його, але Він є. Прислуховуюся в тиші — нічого… Але Він є, я це знаю.
Ми повертаємося з лікарні усміхнені, бо не повертаємося додому вмирати. Уля каже, щоб я не переймався, бо ж Ісус із нами. Сказав їй в Сокулці (де у 2008 р. відбулося євхаристійне чудо), що ще трішки мусить потерпіти, але вже недовго. «Не може її забрати, не дозволить їй померти, сподіваємося на Нього. Стільки людей за неї моляться… Він не підведе нас, не наражатиме себе на втрату стількох вірних, не дасть перемогти злу, яке насміхається з нас», — так я думав. «Уля почувається дуже погано, чого чекаєш, мій Ісусе?» — питав я… Тиша, знову жодної відповіді.
Розплющую очі: бачу ліжко, біля нього Малгосю і Мадзю, які тримають Уршульку за ручку. Я не можу, тому гладжу її щічку і голівку, сльози заливають моє лице… «Не віддам її Тобі, хочу, щоб вона була тут зі мною, Ти не можеш її забрати від мене. Боже мій, де Ти??? Прийди зараз, прошу Тебе, врятуй мою Улю, вона страждає!» — благав я.
У кімнаті з нами — четверо священиків. Довкола багато людей, родина, лікар і медсестри з госпісу — всі моляться. І моя молитва: «Якщо Ти є, мій Боже, то прийди і забери страждання моєї Улі, доручаю її Тобі, бо це Ти її істинний та єдиний Отець. Я лише Твоя тінь, і нічого вже не можу вдіяти, крім того, що можу її Тобі віддати». «Улю, не бійся, моя жабко, Ісус тебе любить, із Ним тобі буде краще, ніж будь-де і будь із ким на світі. Дай Йому руку й іди», — останні слова… «Боже, прийди і звільни її від хвороби, притули до себе, хай відчує Твою батьківську любов»…
Отець Юрій з госпісу відмовляє Літанію до Всіх Святих. Уля дихає спокійно, але щоразу слабше. На останніх словах молитви перестає дихати, відходить… Прислухаюся до тиші — нічого, далі нічого… Спокій, дивний спокій. Напливають думки: «Так люблю свою дочку, а тут… полегшення? Спокій?… Може, Уля зараз встане? Так, напевно, Бог її воскресить — тому і цей спокій». Молюся.
Господь дає нам багато благодатей, дає нам усе. Чи беру я від Нього те, що Він мені дає? Віру? Надію? Радість? Любов? Чи вірю в Бога, коли втрачаю дочку? Так, вірю… Не бачу Його, не відчуваю фізично, але знаю, що Він є… Знаю, що Ісус переміг смерть не чимсь іншим, як тільки любов’ю, що воскрес, що живе…
Останні слова, які почув від Улі: «Я також, татку». Це була відповідь на мої: «Я люблю тебе, Уленько, мій хробачку». Було в них стільки любові, цієї самої любові, яка перемагає усяке зло, яка долає всі перешкоди, яка долає смерть…
Але… Вона ж не померла!!!
Вона з Ісусом! Із моїм Богом, моїм Господом, моїм Отцем, моїм Царем, моїм Спасителем. Я не з’їхав з глузду, хоча багато хто так вважає; ті, хто не бачить і не чує; хто не вірить. Моя дочка живе, вона зі мною, завжди. Молиться зі мною, просить за мене. Тепер усе просто.
Урсула залишила чудове свідчення, написане в лютому. Тепер починаю розуміти, що все її життя, за яке ми зараз дуже вдячні Богу, мало сенс у дарованій нам через Нього благодаті радості, любові, перебуванні з нею. Це свідчення — найбільший дар, який нам Уля залишила: чудо побачити Божу любов в усьому, що діється на світі, кожного дня, у кожному ковтку гіркого чи солодкого чаю, в галасі чи сприйнятті цього галасу, чи в будь-чому, що не є для нас добрим, інколи пов’язане зі стражданням, жалем, злістю — в тому всьому є любов, потрібно лише її побачити. У тому, що інколи дружина мене роздратує, є любов, і що я її роздратую, теж є любов. Знаю, як важко сказати своєму батькові: «Я тебе люблю». Уля мене навчила цього. Показала приклад, який має діяти скрізь. Ти повинен стати перед Богом і сказати Йому, що ти Його любиш, і тоді все буде гаразд…
Коли тепер я читаю свідчення дочки, той фрагмент, у якому Уля порівнює людей з ангелами і пише, що вони нам заздрять, бо ми можемо страждати для Ісуса, що можемо приймати Святе Причастя, — то це до мене промовляє дедалі ясніше, і я ще більше вірю в те, що Бог є. Тепер уже я знаю, звідки у мене стільки спокою, звідки таке панування над собою. Ця хвороба, а особливо це свідчення моєї доньки відкрили мені очі на те, чого раніше я в ній не бачив. А не бачив я в Улі такої великої віри в Бога, не бачив у неї аж такого спілкування з Ісусом. Вважаю це свідчення не тільки спадком, який Уля залишила нам, але також і формою молитви. Ані на мить не хочу бути штучним. Просто живу і молюся до Господа, щоб Він давав мені сили і керував мною. Молюся про сили любові та віри.
К.Є. — земний тато Урсули
Чи ти бачив сьогодні любов? — свідчення Улі
Справді-бо, її можна помітити! Лише треба добре роздивитися. Я захворіла на лімфоплазмоз. Це лише початок хвороби й лікування, тому можна подумати: «Навіщо писати свідчення, якщо тільки починаєш щось переживати?» Виявляється, що можна. Сама хвороба ще не проявилася, але потрібне на сьогодні лікування — надзвичайно важке. Обов’язковою є хіміотерапія та інші засоби (у пігулках та ін’єкціях). Зараз початок лютого, мій імунітет дуже слабкий, тому я мушу перебувати в ізоляторі. Лежу сама у своїй палаті й не можу виходити за її межі. Якщо хтось до мене приходить — має бути, по-перше, на 100 відсотків здоровим, по-друге, бути з найближчої родини (мама, тато); заходити можуть тільки лікарі та медсестри. Звісно, всі мають бути в масках і халатах. У палаті є велике вікно. Крізь нього я бачу територію лікарні, її невелику частину. Є також балкон, але зараз холодно, і цей імунітет… Тому наразі я сиджу в приміщенні. Це був такий вступ.
Одного вечора я лежала на ліжку і думала. Дивилася на знімок мого собаки, що чекає на мене вдома. Я подумала, як багато радості він вносить у моє щоденне життя. Подумала лише про пса, який тільки радіє, коли мене бачить. Просто собака… А я відчула, яке велике значення це має для мене. Тоді почала міркувати про інші речі, про людей… Якщо досі я недооцінювала звичайну тваринку, то як багато проґавила в житті? Мої батьки… Я щодня поверталася зі школи, трошки розмовляла з ними і йшла до своєї кімнати. Вечорами ми найчастіше сиділи біля телевізора. Чого бракувало? Любові! Треба разом сісти, помолитися, поспілкуватися, виявити свою любов одне до одного. Тепер я лежу тут і віддала б усе на світі, аби побути з ними увечері, вдень. Ми повинні це цінувати!!!
Моя старша сестра. Насправді я ніколи не дякувала їй за те, що вона співає. І грається зі мною, розмовляє, сміється. Ми не дякуємо за щоденні справи Богові ані людям, а, правду кажучи, це завдяки їм наше життя має сенс.
Друзі, знайомі. Ти проводиш із ними час, але чи цінуєш ті миті? Чи ти дякуєш Господеві за них? Може, це звучить старомодно, але просто: «Тоді йому ціну знаєш, як його втрачаєш». Звісно, твоя бабуся так каже, але я не бажаю нікому в цьому пересвідчитися. Я у цьому переконалася, увесь час переконуюся тепер, коли хворію…
Як подумаю, що могла би зараз прогулюватися й дякувати Богові за небо, повітря, яким дихаю…
Тепер можу Йому дякувати хіба за лікарняну задуху, але й за неї дякую, бо це теж дуже важливо.
Чи, виходячи сьогодні з дому, ти помітив, скільки дарів і благодатей дав тобі Бог?
Б’юся об заклад, що ні! Так, я маю на увазі, що оце дерево, якого ти можеш торкнутися дорогою додому, до школи чи на роботу, — це надзвичайний дар. І те, що ти можеш ковтати і їсти, — це теж дар. Не завжди так буде, і колись, можливо, може бути запізно на те, аби жалкувати, що ти раніше не встиг порадіти цьому всьому.
Шукай любові!!! Вона є скрізь! Стовідсотково! Достатньо поглянути в очі матусі, й там побачиш любов! У бабусиному бісквіті є любов! У дідуся! У собаки! Подумай, як ще багато треба належно оцінити. Як багато вже Бог тобі дав — і як багато ще дасть! Ти тільки нарешті це оціни! А найголовніше, що кожна людина на твоєму шляху — це благодать. Та, яка тобі допоможе і якій ти допоможеш. Та, яка молиться за тебе і за яку молишся ти. Особливо ті люди, які чинять несправедливо, — це вони тебе роблять святим. Ти повинен їм допомогти і за них маєш дякувати Богові, бо це вони ведуть тебе до святості.
Я не написала свідчення, на яке можна було очікувати: про надзвичайне чудо зцілення від раку. Але Господь зцілив погляд мого серця, і тепер я можу дякувати за кожну, навіть найменшу дрібницю мого життя. За те, що можу сісти, можу встати і йти, бо це тепер теж нечасто трапляється. Вірю, що Бог може мене вилікувати від цієї хвороби навіть швидше, ніж триває лікування; але якщо Він захоче, то лікування триватиме довго або видужання взагалі не настане. Ця хвороба не є невиліковною, але я знаю, що хоч би як Господь учинив із моїм життям, воно буде прикладом віри та любові. Я переконана, що чи видужаю, чи помру — моє життя однаково стане доказом того, що ми повинні негайно навчитися бачити у любові всіх і все, що Бог нам дає, і цінувати кожну хвилину, яка веде нас до спасіння.
Зрозуміти страждання
Інколи ми замислюємося над тим, чому маємо страждати. Адже Ісус уже витерпів за наші гріхи, Він віддав за це життя, отже, ми маємо бути спокійні. Але ж ні!
Страждання ушляхетнює. Дуже гарні слова. Однак вони не стануть правдивими, якщо не доручити своїх страждань Ісусові. Сам біль не робить добра. Хто це взагалі вигадав? Біль походить від сатани, тому не може давати чогось доброго. Лише Бог завжди хоче нашого добра, і тому взяв на себе наші страждання. Він страждав, помер за нас і воскрес. Він учинив, що страждання разом із Ним ушляхетнює, веде до перемоги, до Неба. Якщо ми це усвідомимо, то можемо пишатися тим, що страждаємо для Ісуса. Тільки один Бог знає відповіді на всі запитання. Пишаймося тим, що можемо з’єднатися у стражданні з Господом. Тому не нарікаймо, коли щось болить. Віддаймо це Богові, а Він нас визволить в ідеальний момент. І ніколи не думаймо, що коли щось болить, то помолюся — і все мине. Інкоди достатньо однієї молитви, інколи треба їх значно більше, а деколи наші молитви не діють так, як би ми бажали. Але якщо будемо просити Господа, щоби прийняв наш біль, то Він із цього страждання може зробити багато добра.
Тепер, коли я хворію на рак, — молюся і прошу Бога про чудо зцілення; але водночас я відкрита на волю Господа Бога, якщо буде інший результат, ніж очікую. Замислююся над тим, якою зараз є воля Бога… Знаю, що не можу цього збагнути, бо я тільки людина; але знаю також, що Бог мудрий і розуміє мої думки, навіть якщо я сама їх не збагну. Ми повинні молитися про те, щоб бути готовими прийняти Божу волю. Під час молитви ми повинні висловлювати своє прагнення і бачення, але у готовності прийняти те, що Господь Бог уже для нас краще запланував. Навіть Ісус в Оливному саду сказав Богові Отцю, чого хотів би, але водночас — що й так зробить те, що Отець для Нього запланував.
Ми не зрозуміємо страждання; але якось я почула, що ангели заздрять нам тільки в одному: а саме, в тому, що ми можемо страждати в ім’я Христа. Відтоді [як це почула], коли страждаю — завжди про це згадую. Тоді мені стає значно легше і я навіть цим пишаюся, бо це означає, що я не піддаюся злому духові.
Якщо ти страждаєш, то маєш собі нагадувати, що любиш Бога, бо то Він перший полюбив тебе так, що навіть страждав і помер за тебе. Якщо любиш Бога, то життя має сенс, і все має сенс, навіть страждання.
Урсула Єромін, 16 років
Вам подобається вміст нашого сайту?
Підтримайте нас!