Уже багато років прагну публічно подякувати Богові за Його милосердя, опіку й дивовижний порятунок нашої родини в роки війни, під час визволення нашої Батьківщини з-під німецької окупації, що зараз із вдячністю роблю.
1945 року до провінції Кельце наближалися радянські війська, щоби визволити наше місто Конецполь та його околиці з-під гітлерівської окупації. Ці події мали місце ранньої весни. Німці замінували міст на річці Пілци в Конецполі, підкладаючи з кожного боку по п’ять тон вибухівки. Міст повинен був вибухнути, коли надійде радянське військо. Жителі Конецполя через небезпеку для життя й можливе спалення міста тікали до найближчих сіл, а особливо в село Вонсош, що розташовувалося за шість кілометрів від головної смуги атаки.
Також я, Ванда, разом зі своєю матір’ю Мартою, сестрами Яніною, Ізабелою та братами: Даміаном, Ромуальдом, Зигмунтом, та нашою найстаршою сестрою Луцією, її чоловіком Вєславом і його матір’ю Яніною, тікали у вищезгадане село, рятуючи своє життя й шукаючи безпеки. Покидаючи рідний дім, моя мати зняла зі стіни образ Милосердного Ісуса. Вона дуже вшановувала Боже милосердя. Ми багато спільно молилися перед цим образом, знали літанію та Коронку до Божого милосердя. Знявши цей образ, моя мати йшла попереду втікачів, безустанно взиваючи Боже милосердя.
Велика група людей, і ми зокрема, опинилися під обстрілом із кулеметів і артилерійських танків. Усі ми були в досяжності куль, які свистіли довкола нас, утікачів. Однак ми не втрачали довіри до Божого милосердя. До села ми дійшли цілі та неушкоджені, не було між нами ані поранених, ані мертвих. Ми сховалися під стіною цегляного будинку. Стоячи навколішках, тримаючи образ із написом: «Ісусе, уповаю на Тебе!», ми всі голосно молилися Коронкою до Божого милосердя.
Напроти цього дому був великий, ще замерзлий став. Під невпинним обстрілом через нього бігла жінка з малою дитиною на руках. Ми з жахом спостерігали, як вона біжить серед свисту куль. Однак, завдяки Божому милосердю, вона добігла до одного з будинків, у якому сховалася.
Прибувши до Вонсоша, моя мати зауважила, що Даміан, її найстарший син, не дійшов до села. Подумала, що він загинув дорогою від кулі. Якою ж великою була її радість, коли ввечері він з’явився живий і здоровий. Насправді велике над нами було Боже милосердя.
Загасивши вогонь пізнім вечором, ми сховалися в бункерах. Конецполь ще не здобули. Постійно тривала боротьба й ми дуже боялися вибуху мосту. Усю ніч у бункері, де сховалися наші дві сім’ї, ми молилися подячними молитвами до Божого милосердя і Пресвятої Матері, просячи Бога про подальшу опіку над нами. Опівночі частково вибухнув міст. Вибухнув тільки з одного боку, бо вночі люди розрізали електричні кабелі, які вели до інших мін. Однак вибух був настільки сильний, що міст зламався, а з усіх вікон повилітало скло.
До самого ранку в бункері ми молилися, дякуючи Богові, а потім повернулися до міста, до своїх домівок. Дім моєї матері розташовувався на березі річки Піліци. Під час вибуху стіни будинку розійшлися і відділилися одна від одної. Каплиця святого Йоана Хрестителя, що стояла між рікою й нашим домом, була дуже зруйнована, фігурка святого розбита вщент і тільки образ Божого милосердя, який висів на одній зі стін каплиці залишився неушкодженим – навіть скло не тріснуло! У такий спосіб, уповаючи на Боже милосердя, ми залишилися чудом живі.
Довіру моєї матері до Божого милосердя було винагороджено. Після закінчення війни Бог покликав її сина до священства, а доньку обдарував покликанням до Згромадження Сестер Милосердя святого Вікентія де Поля. Богослужіння до Божого милосердя в нашій родині надалі живе й сповнене довіри.
Ванда
Вам подобається вміст нашого сайту?
Підтримайте нас!