У російській Вікіпедії цю історію назвали православною легендою, народним оповіданням, церковним переказом. Однак чи багато ми знаємо легенд, що мають докладну поштову адресу, конкретні дати і справжні біографії героїв? Йдеться про найвідоміше чудо, що сталося в СРСР у період войовничого атеїзму.
Новорічна ніч
Місто Куйбишев (сучасна Самара) розташоване у Середньому Поволжі Російської Федерації. Це була новорічна ніч 1955 р. В будинку № 7 на вул. Чкаловській (сучасна вул. Чкалова, 84) зібралася групка молоді, щоб відсвяткувати прихід Нового року. Серед них була і Зоя Карнаухова, робітниця і комсомолка. Коли почалися танці, Зоя не мала партнера – її хлопець Микола не прийшов на святкування. Помітивши в темному кутку кімнати ікону св. Миколая Чудотворця, дівчина безтурботно викрикнула: „Це також Миколай, отже, з ним і затанцюю!”. Коли вона взяла образ, одна з її приятельок, намагаючись її зупинити, встигла сказати: „Зоя, не гріши!”. Але Зоя тільки розсміялася, кажучи: „Якщо Бог є, то нехай мене покарає!”.
Те, що сталося згодом, описав у своєму рапорті для місцевого відділу КДБ старший поручник Колесов. Текст, разом зі збереженою оригінальною стилістикою, подає автор книжки „Російське пекло” Андрій Караулов: „Товариш Зоя Карнаухова моментально завмерла. Залишаючись посеред кімнати, тов. З. Карнаухова була паралізована разом з іконою, яку притискала до грудей. Товариш З. Карнаухова не впала, а стояла з іконою Миколая Чудотворця в руках. Оскільки тов. З. Карнаухова не подавала активних ознак життя, однак стояла з відкритими очима, тов. Поплавський, член Комсомолу, 1939 року народження, послав по окружного міліціонера, але його не було, після цього він зателефонував до відповідальної за районний відділ міліції тов. Сиренкової, яка направила на вул. Чкаловську, № 7, підрозділ міліції і бригаду лікарів з міської лікарні № 2. Свідок Тарабаринов, 1939 року народження, вибіг на вулицю і почав сіяти паніку серед місцевих мешканців”.
Звістка про те, що сталося, поширилася по всьому місту. Вранці 1 січня 1956 р. перед будинком на вул. Чкаловській вже стояли збуджені люди. Крім переляканих сусідів, прийшли мешканці сусідніх будинків і, незважаючи на мороз, там збиралося все більше людей. Натовп збільшився так, що трамваї не могли проїхати по сусідній вулиці. Прибула кінна міліція. Дім огородили і нікого не впускали. Міліціонери говорили, що нічого не сталося і нікого всередині немає. Однак швидко з’явилися запитання: якщо там нікого немає, тоді навіщо міліція? Навіщо закрили віконниці? Що роблять всередині лікарі?
Лікарі тоді безрезультатно намагалися повернути Зої притомність. Усі спроби зробити їй укол закінчилися невдачею: голки гнулися і не входили у шкіру навіть на міліметр. Ніхто також не міг зрушити дівчину з місця чи витягнути з її рук ікону. Зоя наче скам’яніла. Попри це, вона була жива: дихала, мала розплющені очі і серцебиття. На її долоні відчувався повільний, стабільний пульс. Спробували вирізати під нею дерев’яну підлогу. Однак безуспішно, оскільки сокира відразу тупилася, і зі щілин проступала кров.
Ми можемо тільки уявити, що пережили працівники міліції, цілодобово охороняючи об’єкт. Одна з жительок Куйбишева, Анна Федотова, згадувала, як наздоганяла одного з охоронців, що закінчив варту. Вона бігла за ним кілька кварталів, і коли вони вже опинилися самі на порожній вулиці, запитала: „Якщо там ніхто не стоїть, тоді чому нікого не впускають?”. – „Я не маю права щось говорити”, – відповів міліціонер. „Я вас не видам!” – пообіцяла дівчина. „А ви віруюча?” – „Так”. Тоді міліціонер знав свій кашкет і схилив перед Анною Федотовою свою голову: його волосся було повністю сиве. „Це сталося за одну ніч, – тихо сказав чоловік, – а мені тільки 28 років”.
Понад чотири місяці
Так Зоя стояла 128 днів – без сну і відпочинку, без їжі і води, без теплого одягу, у приміщенні без обігріву. Кажуть, що іноді посеред ночі лунав голос, прошиваючи серце: „Покайтеся! Ми всі палаємо в гріхах!”. Один з охоронців начебто бачив через вікно будинку, як старець взяв ікону з рук Зої (хоча двері були зачинені). Одяг Зої покрився порохом, її волосся скуйовдилося. Від цікавих поглядів її закривали простирадлом, наче живу статую.
Все, що відбувалося в будинку і довкола нього, перебувало під наглядом спеціальних служб. Свідкам забороняли говорити, хоча їхні зізнання ретельно документували. Журналіст Андрій Караулов стверджував, що документи у справі Зої займають кілька грубих папок, підписаних „цілком таємно”. Там також зберігають стенограми партійних засідань. В одній із них, від 19 січня, читаємо: „Релігійні громади дуже активні, а ми замало. Прикладом є інцидент на Чкаловській. Все це вигадали перед обласною партконференцією. Релігійна змова – більше нічого!”. У всіх колективах Куйбишева по всій області розпочалися масові лекції на тему наукового атеїзму. Щоб „демаскувати” чудо, відомі комсомольці отримали завдання всюди поширювати брехню, що вони особисто побували в цьому домі і ніякого чуда не бачили.
Єпископа православної єпархії зобов’язали оголосити з амвону, що на Чкаловській не було жодного чуда. „Добре – погодився владика – я оголошу. Проте спершу мушу там поїхати і побачити. Я не можу покликатися на слова чужих людей”. За два дні йому заборонили покидати місто.
У фейлетоні „Дика подія”, опублікованому 24 січня в обласній газеті „Волжская коммуна”, написали: „Подія на Чкаловській вулиці – це дика, ганебна подія. Вона служить докором на адресу пропагандистських працівників міськкому і райкому Комуністичної партії Радянського Союзу”. Насправді все це партійне сум’яття мало зворотний ефект, ніж очікувалося.
Святий Миколай Чудотворець
Дивлячись на зусилля комуністів, багато людей усвідомлювало, що немає диму без вогню: якщо влада так ревно замовчує цю справу, то за цим прихована справжня подія. Нові деталі передавали пошепки, однак найважливішим є те, що люди масово почали ходити до храмів. У місті і області залишилося небагато чинних церков – майже всі закрили комуністи – але відтоді вони були наповнені людьми. Згідно з деякими підрахунками, кількість осіб, які отримали таїнство Хрещення у цей період, вимірюється тисячами. Не вистачало навіть хрестиків, які вішали на шию новохрещеним.
Збільшився також культ св. Миколая. Найпопулярнішого святого, покровителя моряків і подорожніх, в Росії називають Чудотворцем, оскільки його чуда пов’язані з допомогою бідним і стражденним людям. Перед його іконами нераз палали тисячі свічок. Багато людей зверталося до нього у різних потребах. Був навіть випадок, коли св. Миколай допоміг одному комуністові знайти партійний квиток (за тих часів його втрату вважали майже злочином). Той дивний старець, що з’явився у зачиненому домі, як стверджують свідки, був дуже схожий на зображення св. Миколая.
Закінчення історії
Настала весна 1956 р., час посиленої боротьби з релігією. Наближався Великдень. У рапортах писали, що в селах куйбишевського регіону багато людей вірить у чудо стояння дівчини. Попри факт, що фейлетон „Дика подія” активно обговорювали, сільські жителі все частіше ходили до храму і приступали до Святого Причастя. Під час Страсного тижня не було чутно пісень чи звуків акордеону, а в колгоспі „Перемога” жодна особа не прийшла на показ фільму до сільського клубу.
Зоя все ще стояла. Дехто з партійних керівників здогадався врешті-решт, що треба запросити до дому священика. Напередодні Великодня туди прибув відомий старець, отець Серафим Тяпочкин (згідно з іншою версією, це був Серафим Полоз), звершив біля Зої богослужіння в намірі живих, після цього підійшов і обережно взяв із рук дівчини ікону. У цей момент Зоя вийшла зі свого оніміння.
Звісно, гвардія „царства брехні” (тобто комуністична партія) не могла допустити, щоб такий свідок як Зоя Карнаухова повернувся у світ. Її відразу ж перевели до спеціального відділу психіатричної лікарні, де вона мусила пройти „інтенсивну терапію”, а за два роки повернулася до своєї сім’ї. Це був поширений спосіб боротьби з противниками радянського режиму, яким нерідко приписували „шизофренію без симптомів”. Після такої „терапії” Зоя стала інвалідом. Вона не впізнавала своїх рідних і невдовзі після цього померла. В архівах сучасної Самари немає записів про її народження і смерть. Також невідомо, де вона похована.
Сумна доля спіткала всіх учасників цього святкування. Віктора Тарабаринова на 10 років ув’язнили, а коли він повернувся додому, то жив у постійному страху і нікому не розкрив подробиць новорічної ночі 1955 р. Під тиском він підписав згоду зберігати в таємниці все, що стосувалося цієї події. Частину свідків заарештували, декого відправили до таборів, а деякі безслідно щезли.
Попри таку політику влади, до сьогодні живе багато безпосередніх і посередніх свідків тієї події. Старше покоління добре пам’ятає те сум’яття і атмосферу страху, таємничості та збентеження. Сім’ї міліціонерів і лікарів не забули це чудо. Будинок на вул. Чкалова пережив пожежу. Хоча тепер вхід до нього забили дошками, люди приносять сюди квіти і моляться. Поблизу православні єрархи поставили пам’ятник св. Миколаю. З’явилися статті і фільми про стояння Зої, і цій темі присвячені найпопулярніші телепередачі.
Ікону св. Миколая, яку отець Серафим витягнув із рук Зої, він забрав зі собою і до кінця життя не розлучався з нею. Невідомо, де вона перебуває тепер. Багато подробиць цієї події все ще невідомі, і ніхто, крім найвищих органів влади, не має доступу до таємних актів, що стосуються Зої. І якщо все це зберігають у такій таємниці, то це тільки ще раз підтверджує, що чудо все-таки відбулося. Як зауважив А. Караулов, КДБ саме довело, що Бог існує!
„Скам’яніння” Зої було не стільки карою, скільки благословенням для Росії. Бог явив чудо св. Миколая в самому серці країни, поневоленої комунізмом. Адже Він полюбив Росію і забажав дати „друге дихання” своїй пригнобленій Церкві та надію своїм дітям, що гинуть від атеїзму.
(переклад з рос. і опр. Бартломей Ґриса)
Вам подобається вміст нашого сайту?
Підтримайте нас!