50 років тому, 25 липня 1968 року, святий папа Павло VI проголосив енцикліку Humanae vitae про належний порядок передавання людського життя [далі: HV], що повторює традиційне вчення Церкви про моральну неприпустимість штучної контрацепції. Без перебільшення можна сказати, що це один із найважливіших документів про навчання Церкви ХХ століття, значення якого в наш час не тільки не зменшується, а систематично набуває актуальності.
Що означає «пророчий»?
Святий Йоан Павло II у своїй апостольській адхортації Familiaris consortio від 1981 року заявив, що слова Павла VI, які містяться у Humanae vitae, «передали нашим часам справжні пророчі твердження». У свою чергу, папа Бенедикт XVI, промовляючи в Папському Латеранському Університеті у Римі в 2008 році з нагоди 40-річчя проголошення HV, підкреслив, що «правда, висловлена в НV, не змінюється, що було правдою вчора, є нею і сьогодні. Зважаючи на нові наукові відкриття, її вчення стає ще більш своєчасним і стимулює роздуми над її внутрішньою цінністю. […] Навчання, виражене в HV, не просте. Але залишається в згоді з основами структури, в якій життя завжди передавалося від створення світу, з повагою до природи та її потреб».
Коли ми пригадуємо думку св. Йоана Павла ІІ про пророцтво (пророчий характер) енцикліки св. Павла VI, потрібно усвідомити, що згідно з біблійною традицією, прийнятою Церквою, слово «пророк» має двояке значення. Це не тільки той, хто, натхненний Богом, говорить про речі, які мають відбутися, але також ― і, можливо, в першу чергу ― людина, через яку говорить Дух Святий. Тож пророк ― це людина, котра проголошує з силою ― «в часі і поза часом» ― правду. Іноді говорить про складні речі, які завжди походять від Духа Істини, а не від людей.
Час революції та ідеології
У цьому контексті слід також дивитись на енцикліку Humanae vitae, яка містила «складну мову» для сучасного світу. Варто зазначити, що 1968 рік, дата проголошення цього документу, вважається кульмінацією (анти)культурної революції, що прокотилася через західний світ, вершиною якої стала т.зв. сексуальна революція. Про її інтелектуальне походження вже згадувалося в попередніх випусках «Любіть один одного!» (неомарксизм франкфуртської школи, що набирає популярності в західних університетах, а також висвітлення в ЗМІ таких наукових самозванців, як Кінзі). На порядку денному бриніло гасло «звільнення» людини від усіх авторитетів і моральних норм як-нібито почесного вираження «свободи».
У 1960-х роках виник своєрідний культ сучасності. Він проштовхує тезу про те, що «сучасна» людина відрізняється від людей із попередніх епох (нібито кожна епоха не мала власної сучасності), тому її більше не зобов’язують моральні норми, включені до «застарілих» кодексів моральної поведінки (цей культ з’явився насамперед у засобах масової інформації, у науковому світі і навіть почав проникати у Церкву). Мірою «визволення» цієї кращої від своїх попередників «сучасної» людини мало бути, згідно з ідеологією, пронизаною неомарксизмом і фрейдизмом «покоління 1968 року», сексуальна розбещеність (мовою пропаганди: звільнення власної сексуальної ідентичності). Тоді ж на ринок потрапили контрацептиви, побічні ефекти яких мають фатальні наслідки для жіночого організму, про що пропаганда мовчала (і мовчить досі).
«Міцні слова» енцикліки
У той час папа Павло VI опублікував свою енцикліку, яка, як справедливо назвав її видатний католицький теолог Дітріх фон Гільдебранд, була «знаком супротиву» християнської моральності ворожій ідеології. Папа пригадав, що існує збірка непохитних, незалежних від часу і місця моральних норм, які Бог уклав у серця всіх людей. Ці норми звуться законом природи.
Святий Павло VI у своїй енцикліці підкреслював, що їх «дотримання необхідне для спасіння людей», оскільки закон природи є «вираженням Божої волі». Папі Римському було дуже важливо підкреслити, що Церква не є творцем закону природи, а волею самого Спасителя лише його «сторожем і поясненням» (HV, 18). Якщо це так, то Закону не можна змінити за бажанням, незалежно від потреб «сучасної людини». Варто згадати цю істину, особливо в наш час, коли багато людей думають, що Церква «надто сувора» у своєму моральному вченні і могла б бути «більш милосердною», бо «часи змінюються».
У Humanae vitae разом зі ствердженням закону природи, наголошується на супротиві Церкви до морального релятивізму, до все більшої популярності (на жаль, також серед деяких членів Церкви) тези про те, що незмінний Божий закон, записаний у законі природи, в євангеліях і Церковній Традиції, можна змінювати відповідно до потреб сучасної людини (ми вже знаємо, що в такому способі мислення слово «сучасний» означає «значно кращий, ніж попередники»). Всупереч цим думкам, але згідно з усім вченням Церкви, Павло VI пригадав, що «ніколи не можна, навіть з найшляхетніших причин, робити зло, щоби повстало з цього добро» (HV, 14).
Це вчення Павла VI про те, що є вчинки, які за будь-яких обставин називаються поганими, продовжував і розвивав Йоан Павло ІІ в енцикліці Veritatis splendor (1993 р.), опублікованій 25 років тому. У цьому документі, який повинен бути предметом аналізу та постійного нагадування в Церкві, папа наголосив, що «існує поведінка, яку ніколи і ні за яких умов не можна вважати за правильні дії» (VS, 52).
Повернемося, однак, до енцикліки Humanae vitae, яка є знаком протиставлення оманливим ідеологіям, що поширюються в результаті «революції 1968 року». Варто нагадати, що, на відміну від попередніх переворотів (французька, більшовицька революції), цей не мав політичного чи соціального характеру, а був перш за все антропологічним. Він стосувався конкретного бачення людини, зокрема її найінтимнішої сфери ― сексуальності. Для революціонерів, які закріпилися у світі засобів масової інформації і наукових інститутів, які стверджували (і досі стверджують), що в цій сфері сучасна людина «може все, що завгодно», Павло VI говорив про протилежне бачення, в якому існує таке поняття, як абстиненція (утримання) ― самодисципліна, що веде до панування над інстинктами.
Павло VI вказував на «необхідність контролю над вродженими інстинктами та пристрастями через розум і волю» як на первинну умову відповідального батьківства (HV, 10). В енцикліці Humanae vitae містилося також слово, заборонене ідеологією загальної розпусти, ― аскетизм: «Немає сумнівів, що раціональне і вільне керування прагненнями вимагає аскетизму», однак, як навчав Павло VI, «це опанування приносить рясні плоди в сімейному житті у вигляді гармонії та спокою, допомагає подолати інші труднощі, дарує підтримку і повагу чоловіка (дружини), також допомагає подружнім парам позбутися егоїзму, що протистоїть справжній любові, та зміцнює в них почуття відповідальності» (HV, 21).
Варто на мить зупинитися на цих словах і звернути увагу на наголошення папи про роль розуму (розумної поведінки) у прийнятті людиною рішень, що стосуються найбільш інтимної сфери її життя. На відміну від часів пропагандистського просвітництва, Церква не є ворогом для розуму, а навпаки: в часи ідеологічного отруєння (а це і наші часи) Церква є великим і фактично єдиним захисником розуму. Як пригадував 20 років тому у вступі до енцикліки Fides et ratio св. Йоан Павло II, «… віра і розум ― як два крила, на яких людський дух піднімається до споглядання істини». Це не Церква була автором ідеологій, що протистояли здоровому глузду, пропагували існування кількох десятків статей (гендеризм) чи спостерігали за розвитком математичної логіки проявів «маскулінноцентричного світогляду» (фемінізму).
Попередження про народження протизаплідної ментальності
Варто повернутися до пророчої енцикліки Humanae vitae, яка має подвійний контекст: тісного зв’язку її змісту з присутнім у Церкві від початку її існування Духом Істини, а також із передбаченням «майбутніх речей». Павло VI бачив майбутнє чітко і попереджав, що відкинення науки Церкви про моральну неприпустимість штучного обмеження народження «відкриває широкий і простий шлях як до подружньої невірності, так і до загального занепаду звичаїв. […] Також слід побоюватися того, що чоловіки, призвичаївшись до використання засобів контрацепції, втратять повагу до жінок, нехтуючи їхньою психофізичною рівновагою, зведуть їх до ролі предмету для задоволення своєї егоїстичної похоті і, як наслідок, перестануть вважати їх гідними поваги і любові як супутниць життя» (HV, 17).
Таким чином Павло VI описав феномен протизаплідної ментальності, який вже понад півстоліття поширюється з трагічними наслідками на Заході, а після 1989 року ― не маймо ілюзій ― щораз більше розповсюджується і в нашій країні. Святий Йоан Павло II звернув увагу на тісний зв’язок між поширенням цього явища та чумою абортів. В енцикліці Evangelium vitae, опублікованій у 1995 році, папа наголосив, що «у своїй суті проабортивна культура є найпоширенішою в середовищах, котрі відкидають навчання Церкви про контрацепцію». Святий Отець, підкреслюючи «іншу природу і моральний тягар» цих двох гріхів ― аборту і контрацепції, зауважив існування співзалежності між ними за подобою «плоду однієї рослини»: «Життя, яке може зачатись зі співжиття чоловіка і жінки, таким чином, стає ворогом, якого слід уникати, а переривання вагітності є єдиною можливістю у випадку невдалої контрацепції» (EV, 13).
У вже цитованій апостольській адхортації Familiaris сonsortio (1981 р.) св. Йоан Павло ІІ помітив небезпеку поширення серед християнських сімей помилкових уявлень щодо сутності покликання до таїнства подружнього життя: «Не є рідкістю те, що чоловікові і жінці в їхньому щирому та глибокому пошуку відповідей на повсякденні і складні проблеми подружнього та сімейного життя трапляються візії та спокусливі пропозиції, які різними способами суперечать правді і гідності людської особи» (FC, 4).
Тінь бунту щодо енцикліки Humanae vitae
У цьому контексті св. Йоан Павло II говорив про «потужну та розгалужену мережу засобів суспільного мовлення» (FC, 4). Ця своєрідна і дуже небезпечна «мережа спротиву» вперше з’явилася півстоліття тому, коли була опублікована енцикліка Humanae vitae. В авангарді опозиції були засоби масової інформації, які від початку обрали стратегію висміювання цього документу, називаючи його «енциклікою про пігулку», повідомляючи громадськості помилкову думку про те, що нібито папа «думав лише про одне», «хотів заглядати до спалень людей» тощо. Із цих фрагментів ми бачимо, яким брехливим було трактування навчань, що містяться в енцикліці НV (закон природи, питання морального релятивізму, інтегрований погляд на людину, яка не тільки відчуває інстинкти, але може керувати ними завдяки розуму та волі).
Новизна і драматичність ситуації полягала в тому, що енцикліка Humanae vitae виявилась «каменем спотикання» для багатьох членів Церкви. Незабаром після її публікації стався безпрецедентний у найновішій історії Церкви непослух до Учительського Уряду Церкви. Багато теологів писали відкриті протестні листи проти НV з обох боків океану і навіть гірше ― багато західних єпископатів говорили про дотримання навчання Церкви, що міститься в HV, окрім регулювання зачаття, яке радили довіряти власній «совісті».
Саме тоді розкрилося явище, точно описане святим Йоаном Павлом II в енцикліці Veritatis splendor (1993 р.): «До твердження, що кожна людина повинна йти за голосом власного сумління, неправомірно додається інше, яке стверджує, що індивідуальне моральне судження правдиве лише тому, що походить від власного сумління людини. Але тоді усуваються істинні твердження про правду, поступаючись критеріям щирості, автентичності… і з’являється тенденція надати індивідуальному сумлінню привілей незалежного визначення критеріїв добра і зла» (VS 32).
Святий Отець, описуючи ці помилкові погляди, відніс їх до «спроби глобального й систематичного поставлення під сумнів спадщини морального вчення, яке спирається на визначені антропологічні й етичні концепції». Ця спроба, яку він помітив у самій Церкві, веде до розриву зв’язку між «людською свободою і правдою». І навіть «поширеною є думка, яка ставить під сумнів внутрішній нерозривний зв’язок між вірою і моральністю» (VS 4).
Закономірність, про яку слід пам’ятати
Уперше з такою силою і в такому масштабі (всієї Церкви) ці «спокусливі пропозиції» були виявлені при спротиві навчанню, що містилося в НV. Помилкова філософія породила помилкову теологію, що призвело до помилкової священицької формації. Недостатньо сформовані священики не змогли належним чином здійснити душпастирську роботу серед віруючих. Про ці закономірності св. Йоан Павло II також писав у своїй енцикліці Fides et ratio. Завершенням цього фатального ланцюга було те, що позбавлені відповідного навчання («так – так, ні – ні») миряни потім приймають помилкові рішення на виборах чи референдумах. У травні 2018 року на референдумі більшість ірландців виступали за аборти, а на іншому референдумі погодилися на т.зв. одностатеві шлюби, при цьому вважаючи себе віруючими людьми, які належать до Церкви. На даний момент (дослідження у вересні 2016 року) 89% американських католиків вважають, що штучна контрацепція є морально прийнятною і не повинна підлягати моральному осудженню, а 62% з них (дослідження у червні 2017 року) підтримує легалізацію т.зв. одностатевих шлюбів. Це – результат відмови від послуху (також шляхом мовчазного ігнорування) навчанню, яке міститься в Humanae vitae. Повторимо за св. Йоаном Павлом ІІ: помилкова філософія породжує помилкову теологію, що призводить до помилкового формування священиків. Погано сформовані священики не є добрими душпастирями, а миряни, позбавлені належного духовного керівництва, збиваються на манівці – не лише духовні.
Вам подобається вміст нашого сайту?
Підтримайте нас!