Врятоване подружжя

У спільноті «Сихар» я знайшла надію, бо харизма цієї спільноти така: в Бога немає неможливого, і кожне сакраментальне подружжя можна врятувати.

Ми є подружжям з 2001 року, тобто вже 22 роки. У нас четверо дітей, віком 19, 14, 11 i 9 років. Сьогодні ми є сім’єю, яку намагаємося будувати, спираючись на Бога, на тривалому і незмінному фундаменті віри, любові, добра, вірності і правди, силою благословення, яке ми отримали під час таїнства Подружжя.

Рафал: Я професійно працюю як журналіст і телеведучий.

Йоанна: Я не працюю, дбаю про дім і родину.

Ким ми були

Ми познайомилися під час навчання у Варшавській академії фізичного виховання. За рік після закінчення академії ми одружилися. Тоді ми обоє працювали, заробляючи гроші і будуючи свою професійну кар’єру.

Рафал: Водночас із навчанням в академії я пізнавав таємниці журналістського мистецтва у приватному виші. Я з дитинства мріяв працювати на скляному екрані і поступово піднімався кар’єрною драбиною, беручись за роботу, що давала мені задоволення у багатьох сферах.

Йоанна: Спершу моя робота полягала у проведенні занять з фітнесу, потім я керувала командою інструкторів, тренувала їх, а також координувала роботу фітнес-клубів варшавської сітки.

Наш старт був мрією. Ми обоє отримували задоволення від роботи, придбали першу машину і квартиру в Пясечно, поблизу Варшави.

А Господь Бог?

Ми знали про Його існування, бо походимо з католицьких родин, але в самостійному житті ми Йому не надто нав’язувалися. Щонеділі ми ходили до храму, приступали до таїнств, однак живих стосунків з Богом у нас не було. У наше життя почав закрадатися релятивізм. На третій рік нашого подружжя з’явилася на світ перша донька, яка тільки на мить затримала нас у нашій життєвій гонитві. Ми минали одне одного, не маючи часу на творення взаємних стосунків, і непомітно почали від себе віддалятися. Наша розмова була часто тільки обміном інформації про те, хто, коли і куди виходить, а також о котрій годині має прийти опікунка до доньки. Крім цього, ми тоді переселилися до нового дому в Магдаленському лісі. Наше спілкування з огляду на нове місце проживання і необхідність випрацювати новий взірець функціонування ще більше ускладнилося. Ми говорили різними мовами…

Мовами любові?

І так, і ні. Складно обмін інформацією назвати мовою любові. Тепер ми уже знаємо, що мови любові – це просто спосіб спілкування, вияв емоцій, ніжності і близькості. Так сталося, що наші мови цілком різні, як у питанні виявлення почуттів, так і в сприйнятті сигналів, що їх нам надсилає чоловік чи дружина. Ми інакше виявляємо любов. На початках нашого подружжя ми не знали такого поняття «мови любові». Нам тільки здавалося, що ми не розуміємо одне одного, що не слухаємо одне одного, і що жоден із нас не знає, про що йдеться другому. У кожного з нас розвивалося почуття, що мене не розуміють, не люблять, що я самотній. Так було доти, доки на дорозі одного з нас не стала інша людина…

«Ангел»

Рафал: Тоді мені здавалося, що я натрапив на ангела. У коридорі телестудії я зустрів жінку, що так відрізнялася від моєї дружини! Вона була готова вислухати, здавалося, вона мене розуміє, а до того ж прегарна як з картинки. Вона була створена як для мене, була заспокоєнням всіх моїх потреб – ну просто ідеальна. Я впав у її обійми, а водночас, як потім виявилося, і сильця… Стосунки розвивалися. Тому вдома я бував ще менше, ніж досі. Безодня між домашнім світом і тим, що «в місті», поглиблювалася… Ідилію порушила інформація про зачаття дитини у позашлюбному зв’язку. Ангел, що досі був здійсненням мрій, почав домагатися своїх прав. Зашморг на моїй шиї почав затягуватися… Я став перед рішенням: чи створювати нову сім’ю, чи повернутися до своєї дружини, яка, до всього цього, також була вагітна.

Час рішення

Йоанна: Коли те, що таємне, перестало бути таємницею, думка про життя з дітьми, але без чоловіка, мене перевершувала. Господь Бог послужився моєю слабкістю, щоб визволити в мені волю боротися за подружжя і сім’ю. Що довше я роздумувала над можливістю розпочати боротьбу чи капітулювати, аргументів, щоб не піддаватися, більшало. Я зрозуміла, що не зумію пояснити дітям, що таке витривалість у любові, вірність своєму слову чи стійкість попри перешкоди. Я підняла кинуту рукавичку. Моє рішення було таке: я зроблю все, що необхідне, щоб врятувати наше подружжя.

Рафал: Я знав, що мушу вибрати, з якою жінкою житиму і кого з дітей я буду бачити щодня, а кого – зрідка. Я усвідомлював, що якщо покину дружину, то не зможу приступати до таїнств. Ця думка мене сильно непокоїла. Я не хотів себе карати виходом поза повноправну спільноту Церкви. Роздумуючи з людського погляду, кожне рішення когось кривдило. Ситуація без доброго виходу… Після багатьох розмов із друзями я зрозумів, що ніхто не в змозі мені зарадити. Це була моя проблема, і я мусив особисто з нею зіткнутися. Процес вирішування тривав два з половиною роки. Жодна жінка не хотіла поступитися, хоч кожна боролася іншими засобами.

Чудо-чудо повідають

Йоанна: Багато подій, можна було б, на думку людини, вважати випадковістю, але я знаю, що це були дії Господа Бога. Господь ставив на моїй дорозі людей, які допомагали мені у цей складний час. Серед них був і священник, з яким я познайомилася кілька років раніше. Коли він молився наді мною про чудо порятунку подружжя, таке чудо сталося! І навіть два. Після молитви я повернулася з переконанням, яке межувало з безсумнівністю, що все це добре закінчиться.

Друге чудо стосувалося мого внутрішнього стану. Мій холеричний темперамент був так приборканий, що відтоді у ключових сутичках, які мали викликати високий рівень адреналіну і децибелів, почав вигравати мій глибокий спокій. Не я, тільки спокій, який мені дав Господь. Це він «зламав систему». Поклав на лопатки інтриги, зачіпки і… чоловіка. А той був розбитий. Моє опанування почало його зацікавлювати і приваблювати. Ми почали розмовляти, по-справжньому розмовляти. Розпочалося повернення з далекої подорожі. До того моменту, коли ми з полегшенням зітхнули, минуло ще багато місяців. Було багато рецидивів. Багато разів нам здавалося, що вже все вирішене і сумніви більше не повернуться, проте дійсність вражала.

Рафал: Кілька разів ми брали участь у Святій Літургії з молитвою про зцілення в Ченстохові. Господь торкався мене різними способами: раз прийшов у спочинку у Святому Дусі, іншим разом – через пророцтва. Проте факт, що Він завжди залишав у серці якийсь слід, наближав мене до того, щоб я побачив Божий образ моєї ситуації, і до мого рішення. Я пробуджувався. Дедалі більше я міг помічати нечесну гру та інтриги. Оточення вже раніше це бачило, проте мої очі довго були наче вкриті «ангельськими» пір’їнками, які хоч поволі, але опадали.

Йоанна: Двічі я ходила пішки до Ченстохови, благаючи зцілити наше подружжя. Там я теж потрапила до спільноти «Сихар», де зустріла людей з подібною ситуацією до моєї, які стали для мене опорою і дороговказом. У спільноті «Сихар» я знайшла надію, бо харизма цієї спільноти така: в Бога немає неможливого, і кожне сакраментальне подружжя можна врятувати. Я перестала слухати «доброзичливців», які радили краще подбати про свій побут і своїх дітей, ніж намагатися відбудовувати повноцінну сім’ю. Натомість я все частіше ставила межі, а це означало, що мій чоловік постійно мусив вирішувати, чи він хоче бути чоловіком з усіма наслідками, що з цього випливають, чи ні.

Рафал: Остаточне розв’язання сталося за кілька днів до Господнього Різдва. Коли я вирішив провести його з дружиною і дітьми, то «ангел» остаточно відкрив своє обличчя, і з’ясувалося, якими намірами він керувався. Тоді мені… полегшало. Врешті те, що так ретельно було приховане, з’явилося на поверхні. Відтоді ми з дружиною почали намагатися жити по-новому.

Прощення

Йоанна: Прощення – це ще одне чудо, про яке я мушу згадати. Я ще не встигла помолитися про благодать прощення, а воно вже стало фактом! Дуже швидко, ще на початковому етапі боротьби. Я просто одного дня помітила, що не ношу в собі якогось жалю, що ятрив би мені серце, злості чи ненависті. Я вважаю, що завдяки такій благодаті я змогла спокійно чекати, не чекаючи, не створюючи сценаріїв і не задумуючись, скільки разів доведеться пережити те саме.

Рафал: Прощення дружині – це одне, а прощення собі – це інше. Воно було набагато складнішим викликом.

Вина

Це не так, що винен тільки той, хто зрадив. За кризу ми відповідальні двоє, бо кожне з нас працювало для послаблення взаємин. Ми були егоїстами, що хотіли просуватися кар’єрними сходами, і це нас поглинуло. Праця, яка мала забезпечувати засобами для життя, стала змістом життя. І нас як сім’ю майже вбила.

Вірність

«Присягаюся, що дотримаю тобі вірності у благополуччі та недолі, у хворобі та здоров’ї, що кохатиму й шануватиму тебе по всі дні мого життя”. Це присяга, яку подружжя дають одне одному у присутності свідків і яку Бог запечатує своїм благословенням. Сучасний світ не популяризує вірність у жодному аспекті, сталість втратила свою цінність, поширюється культ тимчасовості. Ми з цим не погоджуємося! Ми хочемо виконувати обітниці до кінця, дотримувати слово, давати приклад.

Ми хочемо, щоб наші діти колись заснували міцні сім’ї і щоб наш приклад був для них вказівкою, що перемогти ми можемо тільки тоді, коли будемо боротися.

Ми б не вміли пояснити дітям, що слово потрібно дотримувати, якби самі зламали присягу. Бо як переконати дитину, що я її люблю і не залишу, якщо я, попри обітницю, покинула свого чоловіка чи покинув дружину? Розлука батьків для дитини є така травматична, що у багато разів збільшує ризик появи психічних відхилень і спроб самогубства, тому ми вважаємо, що також і з любові до дітей потрібно стати на шлях зцілення подружжя і сім’ї.

Божий план

Під час кризи в подружжі почав реалізовуватися план Господа Бога щодо нас. Ми це так розуміємо. Господь скерував наші кроки до Магдаленки. Він поставив на нашій дорозі священників, що стали друзями сім’ї, порадниками, довіреними особами та відданими душпастирями. Саме тут розташований реколекційний дім та спільноти, до яких Бог запросив нас і наших дітей.

У нашій парафії з’явилася ініціатива щомісячних подружніх Літургій, під час яких ми молилися про зміцнення та керівництво для сакраментальних подружніх пар, а також про єдність для розділених. Ми намагаємося також діяти профілактично. Останнім часом ми організовуємо зустрічі і майстер-класи, що мають допомогти подружжям творити гармонійні, засновані на взаємному розумінні та повазі стосунки.

Наше подружжя врятоване не для того, щоб ми жили тільки для себе. Даром ми отримали новий шанс, а отже, намагаємося даром давати, ділитися своїм досвідом, підтримувати, іноді скеровувати, а насамперед проголошувати, що криза у житті не для того, щоб знищити людину. Зовсім навпаки – вона для того, щоб її зміцнити. Немає такої ями, з якої не можна було б вибратися. Подружжя має здатність відроджуватися як Фенікс з попелу – з безнадійних, на людський погляд, ситуацій воно виходить сильніше і витриваліше.

Йоанна: Вже після кризи з’явилося ще двоє наших дітей. Я не повернулася до попередньої роботи, вирішила зайнятися домівкою і сім’єю. Я не очікувала, що так реалізуюся в ролі матері, дружини і берегині хатнього вогнища. Це ще одна благодать, з якою Господь прийшов у моє життя. Це непросто, але задоволення сім’єю, у яку я вкладаю всю свою енергію, компенсує мені непросте завдання брати на себе всі дитячі радощі, а також скарги і розчарування. Щодня я запрошую Господа до нашого життя і, ймовірно, тому ми якось даємо собі раду. Без Бога я не уявляю нашого функціонування.

Рафал: Сьогодні ми усвідомлюємо, що все, з чим нам довелося зіткнутися, сталося неспроста. Воно мало на по-новому сформувати. Ми по-новому налагодили взаємини між собою і Богом. Ми перестали змагатися зі світом і до нього пристосовуватися. Це ми маємо його змінювати, а не навпаки. Сьогоднішня сила вдосконалювалася у вчорашній слабкості. І хоч сьогодні ми маємо спокій у серцях, проте знаємо, що не можна дрімати. Щоб будувати нове життя, потрібно невпинно працювати. Тільки тепер ми навчилися працювати спільно, а керівником будівництва став Ісус. Бо якщо Він не будує дому, – дарма працюють його будівничі… (пор. Пс 127,1).

Йоанна і Рафал