Можна сказати, що націонал-соціалізм, виражаючи здекларовану ворожість до християнства, виявляв усі риси, характерні не тільки лівим ХХ століття, а також лівим епохи «постмодернізму»…
Християнство – «найбільше нещастя людства»
1942 року Гітлер у колі своїх близьких співробітників прямо ствердив: «Маючи 13, 14, 15 років, я вже в ніщо не вірив, зрештою, уже ніхто з моїх друзів не вірив у так зване Святе Причастя, окрім декількох цілковито дурних вискочок! Але тоді я був переконаний, що це все потрібно висадити в повітря!».
Лідери націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини взірець для боротьби з католицизмом шукали в недавньому минулому Німеччини, у «культуркампфі», який започаткував Бісмарк. Водночас вони заявляли, що у своїй боротьбі з Церквою будуть суворішими, ніж «залізний канцлер». Завдяки Г. Раушінгу (свого часу, один із найближчих співпрацівників Гітлера) знаємо, що лідер ІІІ Рейху дорікав Бісмарку за те, що той хотів впоратися з Церквою «за допомогою параграфів і прусського вахмістра». А для того – як говорив фюрер своїм співробітникам, – щоби «добратися до шкури братиків», потрібно, насамперед, використати «висміювання і огиджування» та скерувати їх у «народ і молодь».
В одному зі своїх монологів, які лідер ІІІ Рейху виголошував близьким співробітникам, він щиро визнав: «Найбільшим нещастям людства є християнство. Більшовизм – це позашлюбний син християнства. Обох створили євреї. Використовуючи християнство, світ навмисно вводять в оману в питаннях релігії». Ворожість до християнства виявив також головний (поряд із Гітлером) ідеолог націонал-соціалізму Альфред Розенберг. Його книга «Міф ХХ століття» разом із твором Гітлера «Моя боротьба» були в списку обов’язкової літератури для всіх членів НСДАП, а після 1933 року вона стала одним з ідеологічних компендіумів «Тисячолітнього Рейху» (невдовзі Церква вписала її до Індексу заборонених книг).
На сторінках своєї книги Розенберг писав: «Церкви всіх конфесій оголосили: Віра формує людину… Однак нордично-європейська релігія, свідомо чи ні, стверджує: це людина формує свою віру, або докладніше: людина визначає тип і зміст своєї віри. Головний ідеолог націонал-соціалізму проголосив постулат створення в Німеччині «народної церкви» („Volkskirche”), яка, насамперед, мала стати на сторожі «народної честі» та «німецького християнства». Також постать Ісуса Розенберг інтерпретує досить своєрідно: «Ісус постає перед нами сьогодні як свідомий себе учитель (…). Для германських народів важливе Його життя, а не смерть, з якої зробили культ альпійські та середземноморські раси».
Можна сказати, що націонал-соціалізм, проголошуючи програму людської винахідливості у сфері релігії, вимагаючи применшити Ісуса виключно до земного виміру, виражаючи здекларовану ворожість до християнства, виявляв усі риси, характерні не тільки лівим ХХ століття, а також лівим епохи «постмодернізму». Як побачимо далі, з останніми він мав також багато спільного, коли йдеться про схильність до антихристиянських блюзнірств.
Будь-що, лиш би не християнство
Зненавидівши християнство, молоді літа Гітлер присвятив вивченню праць, які формували на переломі ХІХ-ХХ століть в Австрії «аріософів», що поєднували пангерманську політичну міфологію, окультизм (теософію) та гностику. У працях таких письменників, як Гвідо фон Ліст і Йорг Ланц фон Лібенфельс (цистеріанець, вилучений із монастиря через гомосексуалізм), – молодий Гітлер читав про давню аріо-германську цивілізацію, яку знищила, передусім, католицька Церква (євангелізація Германії); про чудову «релігію Одіна», яка зберігає свої таємниці в рунічних знаках (між іншим у свастиці). Усе це ще можливо повернути – переконували творці окультної версії расизму.
Спершу потрібно знищити головного ворога «арійської цивілізації», тобто католицизм, потім розібратися з нижчими расами (Лібенфельс пропонував спалювати їх, як «жертви Богові»). У такий спосіб можна буде повернутися до «арійської моральності», також до «арійської сексуальної моральності». Лібенфельс, якому ця тема була дуже близька, пропонував створити такі спеціальні монастирі, у яких «арійські плодовиті самиці» дбатимуть про продовження чистоти арійської крові.
Після 1933 року, видавалося б, божевільні ідеї авторів таких творів стали офіційною політикою націонал-соціалістичної Німеччини. Гіммлер – лідер СС, потурбувався навіть про втілення ідей Лібенфельса під егідою СС у вигляді так званих арійських «джерел життя», іншими словами створив публічний дім для расових німецьких офіцерів СС. Рейхсфюрер серед еліти ІІІ Рейху належав до тих, хто особливо захоплювався окультизмом, гностикою (з чого власне і сформувалася концепція СС – «вибраної еліти») та філософією Далекого Сходу. Не випадково саме Гіммлер 1938 року організував відрядження в Тибет, щоб ознайомитися зі «спадщиною думки» Далайлами і знайти в Гімалаях «загиблих арійців» (лідер СС захоплювався творами індуїстів і буддистів).
СС, яке Гіммлер створив і яким керував, мало стати кузнею «вищої раси». Однак дбали вони не тільки про чистоту раси, а й про духовні потреби есесівців. Це означало, передусім, відкинення християнства й повернення до «давньої германської релігії», яку проповідували вже згадувані «аріософи». Гіммлер поширював звичай святкування в СС дня весняного сонцестояння, як «свята життя», та осіннього рівнодення – «свята загиблих воїнів». Йшлося тут про заміщення християнських днів спомину померлих та Великодня.
Правою рукою Гіммлера в цих справах був Карл Вілігут – окультист, учасник різних таємних езотеричних товариств (типу Novus Ordo Templi). 1924 року його помістили в лікарні для психічнохворих (діагноз: важка шизофренія), проте після 1933 року в ІІІ Рейху він зробив справжню кар’єру. У СС отримав статус бригаденфюрера й радив Гіммлеру щодо розміщення осередків навчання СС у місцях, які ідентифікував як «центри енергії» (наприклад, замок Вевельсбург на півдні Німеччини). Вілігут, який на честь давнього германського божка Тора взяв прізвисько Вайстор (Мудрість Тора), вважав себе спадкоємцем таємного покоління германських царів, які сповідували «первісну релігію Германів». Їхнім богом був «Кріст», узурпований пізніше християнами як Христос.
Американський історик Т. Рибак, який досліджував зміст приватної бібліотеки Гітлера, яку армія США перейняла 1945 року, стверджував, що лідер ІІІ Рейху до кінця, – навіть у берлінському бункері – уважно читав окультну та спіритичну літературу. На полицях фюрера стояли книги, на зразок «Verstorbenen leben!» («Померлі живуть!»), які містили в собі «безперечні докази» вдалих спіритичних контактів із «духами», або «Annulus Platonis» – передрук окультного трактату XVIII століття про алхімію, магію та кабалу.
Своїм екслібрисом Гітлер позначив книгу Ернеста Шертела про «історію, теорію та практику» магії. Автор стверджував, що «в нашому тілі, починаючи від народження першої зірки, міститься вся історія світу. Через неї переливається космічна енергія, з вічності у вічність». Пантеїзм такого роду (міцно переплетений з окультизмом) знаходимо у твердженнях Гітлера, коли наприкінці 1941 року, роздумуючи про самогубство, стверджував: «Навіть позбавляючи себе життя, просто повертаємося до природи, як матерія і як душа».
Цікаво, що ця сама людина (Гітлер) разом з елітою влади Німеччини, яку він створив після 1933 року, вірячи в окультні байки та легенди, про католицьке вчення щодо реальної присутності Ісуса в таїнстві вівтаря, говорив: «Темношкірий зі своїми табу значно перевищує людину, яка насправді вірить у переісточення».
Нова, радісна та безбожна молодь
Як інші рухи, що підтримували безбожність, так і німецький націонал-соціалізм особливі зусилля докладав, щоби переконати в антихристиянській ідеології молодь. Гітлер, прийшовши до влади 1933 року, ліквідував усі ненацистські молодіжні організації, особливо ті, що були пов’язані з католицькою Цервою. Націонал-соціалісти зауважили, що модель виховання, яку пропонує Церква, з найсуттєвіших причин несумісна з їхньою ідеологією – фундаментально антихристиянською.
Після 1933 року в Німеччині залишилася одна молодіжна організація – Гітлерюгенд (Hitlerjugend, дослівно – «Молодь Гітлера»), яка, як і її відповідник у Радянському Союзі (Комсомол), мала бути дуже діяльною у вихованні нового покоління молоді, звільненої від «кайданів римської Церкви».
Ці принципи дуже детально реалізувалися. Як співалося в одній із гітлерівських пісень:
Ми радісна молодь Гітлера.
Не потрібна нам християнська чеснота,
Наш лідер – Адольф Гітлер,
Він наш спаситель і посередник.
Як бачимо в цій цитаті, нацисти не зупинилися навіть перед богохульним порівнянням лідера ІІІ Рейху з Єдинородним Сином Божим, Спасителем світу. Характерно, що така діяльність не обмежувалася лише піснями, які співали юні гітлерівці. 1945 року Йосиф Геббельс – керівник гітлерівського Міністерства пропаганди, занотував у своєму записнику, який писав уже в берлінському бункері впродовж останніх тижнів існування ІІІ Рейху: «Коли говорить фюрер, це ніби меса».
«Висміяти та викликати огиду»
Гітлер відкладав розправу з католицькою Церквою до остаточної перемоги ІІІ Рейху у війні. Як відомо, він планував розпочати свою антикатолицьку компанію від «огидження та висміювання» духовних. Така антикатолицька пропаганда розпочалася раніше, ще до початку ІІ світової війни.
Передумовою антицерковного нападу стала енцикліка 1937 року Папи Римського Пія ХІ «Mit brenennder Sorge» («З великою стурбованістю»), у якій Святіший Отець офіційно засудив систему націонал-соціалістичного правління Німеччини. Незабаром після цього розпочалася в гітлерівських мас-медіа (інших тоді в Німеччині не було) кампанія «висміювання та огиджування». Усім керувало Міністерство пропаганди ІІІ Рейху, яке очолював Геббельс. Власне з його натхнення раптово почали з’являтися в німецьких виданнях 1937 року статті про сексуальне насильство католицького духовенства, у періодичних виданнях, які контролювали нацисти, можна було прочитати «вражаючі свідчення» людей, які після десятків років «згадували» про те, як у ранній молодості їх розбещували духовні особи. Сьогодні, коли засоби гітлерівського Міністерства пропаганди детально досліджені, знаємо, що все було сфальсифіковано для антицерковної пропаганди, яка мала стати помстою за енцикліку Пія ХІ.
Такий самий характер мали повідомлення геббельської пропаганди 1937 року про «фінансові злочини», які скоїли католицькі священики. Так називали пожертви, які Церква чи окремі монастирі збирали для місіонерської діяльності на інших континентах.
Кривава прелюдія того, що мала пережити Церква після перемоги ІІІ Рейху у світовій війні, відбувалася на території Польщі, яку Німеччина окупувала в 1939-1945 роках. Тут дійшло навіть до справжнього геноциду священиків, який організував апарат терору ІІІ Рейху. На землях, що безпосередньо належали до Німеччини після вересня 1939 року – Великопольща, Помор’я, Верхня Сілезія – загинуло (розстріляно або знищено в концтаборах) близько третини священиків, які там працювали перед війною.
Для націонал-соціалістів нестерпною була також Цариця Польщі з Ясної Гори. Обличчя Чорної Мадонни ще до війни гітлерівська преса окреслювала, як «щось посереднє між негритянкою та монголкою».
Вам подобається вміст нашого сайту?
Підтримайте нас!