«Страждання ніби входить до самої трансценденції людини: це один із чинників, на який людина “приречена”, щоби перерости саму себе, тому до нього вона у таємничий спосіб покликана», — писав святий Йоан Павло ІІ в Апостольському листі про християнський сенс людського страждання Salvifici doloris (1984 р.).
За три роки до сказаного, після пострілів Алі Агджі, сам автор до глибини пізнав значення цих слів: боротьба за життя, фізичний і духовний біль, лікарня. У цьому, кажучи по-людськи, дуже драматичному випробуванні він виявляє надзвичайну силу духу. Прощає своєму кривдникові («Я молюся за брата, який завдав мені удару, і щиро йому вибачаю») і визнає: він вдячний Богові не лише за порятунок життя, але також за те, що може стати частиною громади хворих, які, подібно до нього, перебувають у лікарні. Майбутнє покаже, що з хворими Папу єднатиме постійний зв’язок, оскільки останні роки життя не пожаліють йому тягарів страждання й старості.
Усі ми, крім молодшого покоління, певним чином були свідками хвороби й смерті Йоана Павла ІІ. Бачили, як із плином часу щораз сильніше тяжіла йому хвороба Паркінсона, як дедалі важче йому було тримати в руці тексти промов, як наприкінці життя він був змушений пересуватися в інвалідному візку, яких зусиль коштувало йому виголосити проповідь повністю, а перед смертю то навіть і кожне слово. Всі ці ознаки слабкості його тіла викликали у нас співчуття одночасно з подивом. Хто би з нас не хотів під час хвороби так мужньо, погідно і з духом віри зносити страждання?
Відчиніть двері Христові!
У Страсну П’ятницю 2005 року, за вісім днів до смерті Папи Войтили, цілий світ побачив світлину, яку потім її автор, Артуро Марі, без вагання назве найкращим прикладом того, ким був Йоан Павло ІІ. На знімку зафіксовано момент, коли змучений стражданням Папа обнімає хрест. Святіший Отець тоді, уперше за час свого 27‑річного понтифікату, не брав фізично участі у Хресній Дорозі в римському Колізеї. Через стан здоров’я він залишився в каплиці Апостольського палацу, звідки дивився телетрансляцію молебню, який проводив від його імені кардинал Камілло Руїні. Під час XIV стояння Святіший Отець попросив свого секретаря о. Мечислава Мокшицького, нині митрополита Львівського в Україні, дати йому хрест. Взявши розп’яття в долоні, якийсь час роздумував про Христа на ньому, а потім притулив його до серця й до обличчя. Важко знайти яскравіший приклад близькості розіп’ятого Господа і Його стражденного слуги!
Цей приклад Йоана Павла ІІ для всього світу був, однак, вписаний у все його служіння як наступника святого Петра. Вже у першій інавгураційній промові Папа закликав звернути свій погляд на Христа історичними на сьогодні словами: «Відчиніть двері Христові!» Особливо Папа просив хворих і стражденних зносити тягарі разом із розіп’ятим і воскреслим Христом. Так він робив, бо був переконаний, що тільки з вірою в серці можна знайти відповідь на питання про сенс страждань, і тільки в єдності зі Спасителем можна з користю пройти цей, як він назвав, «важкий шлях» хвороби і страждання. Окрім того, стражденна людина, яка наслідує Господа у прийнятті хреста, своїм болем прокладає шлях добру і служить спасінню інших людей. Тим самим вона позбувається відчуття безглуздості й непотрібності страждань. У Salvifici doloris Святіший Отець пояснює: «Христос на запитання про сенс страждань не відповідає одразу і не відповідає поза контекстом. Людина чує Його спасительну відповідь мірою того, як сама стає учасницею страждань Христа. Відповідь, яка приходить через таку участь на шляху внутрішьої зустрічі з Учителем, є чимось більшим, ніж тільки вирваною з контексту відповіддю про сенс людських страждань. Тому що це передусім виклик. Покликання. Христос не пояснює поза контекстом суті страждання, але каже: “Йди за мною!” Піди! Стань зі своїм стражданням учасником у тому спасінні світу, яке звершується через Моє страждання! Через Мій Хрест!» (Salvifici doloris, 26).
Іти за Христом і брати участь у Його стражданнях — це риса життя Кароля Войтили, Папи Йоана Павла ІІ. Згадаймо, що дев’ятирічним хлопцем він втратив матір, через три роки — єдиного брата (їхня сестра померла зразу ж після народження), а маючи 21 рік, він поховав батька. Зазнавши тілесних ушкоджень вантажівкою в аварії, бореться за життя. Пережив диявольську жорстокість війни і комунізму. 13‑го травня 1981 року стає мішенню Алі Агджі. Понад 20 років бореться з хворобою Паркінсона. Переносить операції: пухлини кишківника, зламаного стегна, а за кілька днів до смерті — трахеотомію. У римській клініці «Джемеллі» Папа проводить стільки часу, що жартома її називають «Ватиканом номер 3».
Усі ці факти, схоже, підтверджують думку кардинала Станіслава Дзівіша про те, що шлях Святішого Отця був «безперервним мучеництвом» (S. Dziwisz, Świadectwo, с. 220). Як особистий секретар Йоана Павла ІІ, він свідчив, що Папа зносив біль «із погідним духом, терпеливістю і християнською силою, ніколи не даючи іншим відчути свого нездужання» (там само, с. 222). Більше того, він змирився з обмеженнями, яких зазнавав через хвороби, а потім і через старість. Чи такий стан не був навіть героїчним, щодня повторюваним прикладом перевершення самого себе? Чи ігнорування власної немочі не становило прикладу величі цієї людини? Додаймо ще, що час від часу в таких ситуаціях проявлялося і незламне почуття гумору Папи. Як тоді, коли він пожартував, що, на щастя, старіє починаючи з ніг, а не з голови. Або тоді, коли на слова доктора Буццонетті про майбутню операцію: «Ваша Святосте, це така проста операція» відповів: «Проста — для кого?»
Святіший Отець не величався своїм стражданням, але також і не приховував своїх хвороб і похилого віку. 2002 року, під час останнього візиту до Польщі, він відкрив молоді, що зібралася під «папським» вікном, секрет плідного життя: «Від часу першої зустрічі тут, у цьому вікні, минуло 23 роки. І мені 23 роки додалося! (…) І ті, хто тоді, 23 роки тому, був під вікном на Францисканській, мають на 23 роки більше. (…) Є лише одна порада: це Ісус Христос. “Я — Воскресіння і Життя” — це, попри старість і смерть, означає молодість у Богові, і того вам усім бажаю. Усій молоді Кракова, Польщі та всього світу» (Краків, 17 серпня 2002 р.).
Зцілення хворих
Витривалість у стражданні разом із Христом — це не тільки ключ до розуміння феномену, як Йоан Павло ІІ перевершив себе самого у стражданнях, але також перша і найкраща порада, яку Святіший Отець дав людям, що відчувають біль. Він хотів показати страдникам, що у цьому важкому стані вони не полишені на самоті, без допомоги. Як і йому, допомогти їм можуть благодаті Святих Таїнств, молитва, а також поклоніння Пресвятим Дарам. Зворушливе свідчення Папа залишив в енцикліці Ecclesia de Eucharistia, в якій писав: «Як добре затриматися з Ним [Христом. — Прим. ред.] і, як улюблений учень, прихилити голову на Його грудях (пор. Йн 13, 25), відчути доторк безконечної любові Його Серця. (…) Скільки ж разів, мої дорогі брати і сестри, я відчував цей стан і отримував завдяки йому сили, потіху і підтримку!» (Ecclesia de Eucharistia, 25).
Тому, щоб долати важкі страждання, Йоан Павло ІІ довірився Матері Божій словами Totus Tuus, уміщених на його гербі — спершу єпископському, а потім папському. У цьому контексті варто нагадати, що Святіший Отець, проголошуючи Всесвітній день хворого, визначив дату 11 лютого — річницю об’явлення Матері Божої в Лурді. До цього храму, особливим чином присвяченому хворим, біля підніжжя французьких Піренеїв, Йоан Павло ІІ прибував двічі: 1983 і 2004 року. Особливо пам’ятним був другий візит 84‑річного тоді вже Папи. Під час цього — як пізніше виявилося, останнього — закордонного візиту з вуст Папи пролунали слова: «Стоячи навколішках тут, біля гроту Масаб’єль, я зі зворушенням відчуваю, що дійшов до мети свого паломництва». Тоді Святіший Отець був у Лурді для хворих і з хворими. Як і вони, молився у храмі; як і вони, пив воду із джерела; як і вони, запалював свічки; і як і вони, на нічліг залишився у будинку для хворих. «Я тут разом із вами, дорогі брати і сестри, як паломник до Пресвятої Діви, — визнав він. — Роблю своїми ваші молитви й надії, поділяю з вами цей час, позначений фізичним стражданням, але, тим не менше, плідний у чудесному задумі Бога. З вами молюся за тих, хто просить про молитву. (…) Хотів би вас усіх сердечно обійняти і запевнити, що я дуже близький вам і солідарний з вами. Роблю це духовно, довіряючи вас материнській любові Матері Господньої та просячи Її, щоб виблагала вам благословення і потіху свого Сина Ісуса» (Лурд, 14 серпня 2004 р.).
Вірність Йоана Павла ІІ довірі до материнського заступництва Матері Божої проявилася також у драматичній події за кілька місяців. 24‑го лютого 2005 р. через гостру дихальну дисфункцію Папа переніс трахеотомію. Після операції, коли Святіший Отець зрозумів, що не може нічого сказати, він написав на аркуші паперу: «Що ви зі мною зробили?», а потім дописав: «Але Totus Тuus». Здається, що таке напруження є, власне, великим свідченням людини, яка через страждання перевершила саму себе. Воно має тим більше значення, що це один з останніх учинків його героїзму. Через шість тижнів з обличчя Папи зникнуть усі ознаки болю і страждань. Нам залишиться його святість, заступництво в Небі, гарний приклад для наслідування у стражданнях і безсмертні слова: «Не бійтеся! Відчиніть двері Христові!»
Вам подобається вміст нашого сайту?
Підтримайте нас!