Духовна спадщина святого Йоана Павла ІІ

Проголошення Йоана Павла ІІ святим мотивує нас по-новому задуматися над багатством духовної спадщини, яку він залишив: приклад святого життя і скарб папського вчення, записаний на 85 тисячах сторінок.

Святіший Отець Йоан Павло ІІ безстрашно проголошував Об’явлену Істину, не підлещувався до слухачів і не шукав похвали. З великою відвагою та любов’ю він проповідував найбільш неприйнятні та незрозумілі в сучасному світі істини віри. Йшов проти течії, не погоджувався на жодні компроміси щодо віри та моралі. Згадаймо деякі з тих Божих істин, яких навчав cвятий Йоан Павло ІІ.

Найважливіше послання

Найважливіше послання святий Папа керує до нас одразу на початку свого понтифікату: «Треба молитися завжди й не падати духом (пор. Лк 18, 1), — сказав Ісус Христос. Моліться, і молитвою будуйте своє життя. Не самим хлібом живе людина (пор. Мт 4, 4) і не тільки тим, що земне; людина є людиною не тільки через те, що задовольняє тимчасові матеріальні потреби, амбіції, прагнення… Не самим хлібом живе людина, а кожним словом, що походить з уст Божих. Якщо живемо тим словом, Божим словом, то треба “не падати духом” у молитві! Це може бути навіть молитва без слів. Нехай звідси до всіх, хто мене слухає тут чи деінде, долине просте й основоположне папське прохання молитися. Це найголовніший заклик. Найважливіше послання!» (7 червня 1979 р.)

Не можуть уникнути провини

Святий Йоан Павло ІІ підкреслює: тексти Святого Письма чітко вказують на те, що «людина може пізнати Бога своїм розумом: вона спроможна мати певні “знання” про Бога, хоч це й не безпосереднє знання. Тому поряд із “вірую” є ще й якесь “знаю”. Це “знаю” стосується існування Бога, а також певною мірою Його істоти» (20 березня 1985 р.). Святий Йоан Павло ІІ звертається до текстів Біблії, які говорять про головні причини атеїзму. У Книзі Мудрості читаємо, що «справді дурні з природи всі ті люди, які не пізнали Бога, які через видимі блага не здолали пізнати Сущого і, споглядаючи на творіння, не дійшли до пізнання Майстра. (…) Бо з величі та краси створінь через уподібнення можна дійти до пізнання Творця їх» (Мудр 13, 1. 5). Святий Павло стверджує: «Те, що можна відати про Бога, їм явне, бо Бог їм об’явив: невидиме ж Його, після створення світу, роздумуванням над творами, стає видимим: Його вічна слава і божество; так що немає їм оправдання» (Рим 1, 19-20). Хто вони? Це ті, хто «правду спиняють несправедливістю» (Рим 1, 18). Гріхи можуть так поневолити розум і серце людини, що вона не сприймає правди про існування Бога. Святий Павло пише, що через гріхи люди «осуєтились у своїх мудруваннях, і притемнилося їхнє нерозумне серце. Заявляючи, що вони мудрі, стали дурними» (Рим 1, 21-22).

Папа Войтила пояснював, що, «згідно з Біблією, така безрозумність несе загрозу для життя. Нерозумний помиляється, гадаючи, ніби має глибокі знання; але насправді не може зосередитися на важливих моментах. Не може впорядкувати власного розуму (пор. Прип 1, 7) ані обрати правильну позицію щодо себе і найближчого оточення. Коли починає стверджувати, що “Бога нема” (пор. Пс 14, 1), — виявляє абсолютно чітко, яке нестійке його знання і як далеко йому ще до повної правди про речі, про їхнє походження і призначення» (Fides et ratio, 18). «Якщо людина, всупереч своїм знанням, не може пізнати Бога як Творця всього, то причину становить не відсутність певних засобів, а передусім наявність перешкод через її власну вільну волю і гріх», — пояснює святий Йоан Павло ІІ (Fides et ratio, 19).

У своїй промові від 17 липня 1985 р. святий Папа стверджував: «Багато вчених, сучасних і давніх, уважають, що закони й наукові пошуки і щире та радісне визнання існування Бога можуть не тільки йти в парі, а й творити досконалу цілісність». Папа згадав анкетування, в якому взяли участь 398 найвідоміших учених світу. Після опрацювання даних виявилося, що «тільки 16 серед них — невіруючі, 15 — агностики, і 367 віруючих» (пор. A. Eymieu, La part des croyants dans les progrés de la science, с. 274).

Більшість науковців це все-таки люди глибоко віруючі.

У людей із сумлінням, які щиро прагнуть пізнати правду, розум і віра взаємно доповнюються і творять гармонійну єдність. Святий Йоан Павло ІІ навчав, що пізнання Бога, який об’являє всю правду про себе, здійснюється тільки в площині віри — через установлення з Ним особистих стосунків любові. То сам Бог об’явив нам, що Він єдиний у трьох Особах, що «через Христа, Втілене Слово, люди приходять до Отця у Святому Духові і стають учасниками Божественної природи» (Dei verbum, 2), що запрошує нас єднатися з Ним у любові. Ці та інші правдиві слова, які об’явив нам Бог, можна пізнати тільки у площині віри за допомогою розуму, «віри, чинної любов’ю» (Гал 5, 6).

Святий Йоан Павло ІІ підкреслював, що «то саме віра дає кожному якнайкраще виявити свою свободу. Тобто свобода не виражається у виборі всупереч Богові. Чи ж можна визнати, що справжнім виявом свободи є відмова прийняти те, що дозволяє самореалізуватися? Акт віри — найпереконливіший вибір у житті людини; це через нього свобода сповнюється правди і в ній хоче жити» (Fides et ratio, 13).

Жити вірою в Бога — це щоденно повністю довіряти себе Йому, беззаперечно уповати на Нього і виконувати Його волю, виражену в заповідях, законах моралі, текстах Святого Письма, через голос чистого сумління. Віруюча людина щодня молиться, уникає всього, що хоча б частково видавалося злим (пор. 1 Сол 5, 22), а якщо згрішить, то відразу сповідається, аби пізнати чудо Божого милосердя — прощення всіх гріхів.

Бути людиною сумління

Святіший Отець Йоан Павло ІІ запитував про стан нашого сумління. Він нагадав: «ІІ Ватиканський Собор називає сумління “найпотаємнішим центром і санктуарієм людини” і пояснює: “У глибині сумління людина відкриває закон, якого сама собі не встановлює, але якого повинна дотримуватися і голос якого кличе її завжди туди, де треба, шануючи та роблячи добро, а уникаючи зла, і лунає в серці наказом: роби це, а того сторонись”» (Gaudium et spes, 16). Для кожної людини сумління — це справа принципового значення. Це наш внутрішній провідник і суддя наших учинків. Як важливо, щоб наше сумління було чистим, щоб наші судження відповідали правді, щоб добро називали добром, а зло — злом. Щоб уміли «пізнати Божу волю: що є добре, що миле Богові і що досконале» (Рим 12, 2). «Бути людиною сумління, — казав Йоан Павло ІІ, — це передусім значить у кожній ситуації слухати своє сумління і не заглушувати його голосу в собі, хоча інколи він важкий і вимогливий; це значить активно чинити добро і збільшувати його в собі та довкола себе, а також ніколи не погоджуватися на зло, згідно зі словами святого Павла: “Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром” (Рим 12, 21). Бути людиною сумління означає вимагати від себе, підводитися після падінь, постійно заново навертатися. Бути людиною сумління — це активно будувати Боже царство: царство правди і життя, справедливості, любові та миру, будувати в наших сім’ях, спільнотах, у яких живемо, в усій країні; це значить також брати на себе відповідальність за суспільні справи; піклуватися про спільне добро, не заплющувати очей на біду і потреби ближніх, згідно з духом євангельської солідарності: “Носіте тягарі один одного” (Гал 6, 2)».

Святіший Отець закликав, щоб наші сумління «не підпадали під вплив деморалізації, щоб не піддавалися течіям морального пермісивізму [перебільшеної толерантності. — Пер.], щоб могли відкрити визвольний характер вказівок Євангелія і Божих заповідей, щоб уміли вибирати, пам’ятаючи Христову пересторогу: “Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу?” (Мк 8, 36-37)» (Скочув, 22 травня 1995 р.).

Найбільший скарб

2 червня 1979 року Святіший Отець нагадав нам, що найбільший скарб польського народу і всіх людей — це Католицька Церква, яка дає нам «Христа — це значить ключ до розуміння тієї великої і головної реальності, якою є людина. Бо без Христа неможливо до кінця зрозуміти людину. А передусім сама людина не може зрозуміти себе вповні без Христа. Не може збагнути, ким вона є, яка її справжня гідність, яке її покликання і остаточне призначення. Не може всього цього збагнути без Христа… І тому не можна викинути Христа з історії людства у будь-якому місці на землі».

Святіший Отець казав: усе, що в нашій національній традиції та культурі найкраще і найцінніше, — закорінене у Христі. «Цей старий дуб так виріс, що жоден вітер його не зірвав, бо його корінь — Христос» (о. Петро Скарга).

З нагоди канонізації Йоана Павла ІІ треба собі поставити запитання: яким є моє ставлення до Христа і Церкви? Знаємо з об’явлення, що Бог, ставши у Христі істинною людиною, у своїм земнім житті, смерті й воскресінні остаточно переміг усякий гріх і смерть, примиряючи грішників із собою, тобто творячи спільноту Церкви. Церква — це особлива спільнота. Святе Письмо визначає її як Містичне Тіло Христа: «Хіба не знаєте, що тіла ваші — члени Христові?» (1 Кор 6, 15). «Як в одному тілі маємо багато членів і всі члени не виконують ту саму роботу, отак і ми: численні — одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рим 12, 4-5).

Тому сам Христос «Голова Тіла, тобто Церкви» (Кол 1, 18). А ми, гріші люди, є членами Його Містичного Тіла (пор. 1 Кор 12, 27). Католицька Церква — це воскреслий Христос і ми, всі бідні грішники, що потребують Його милосердя.

До єдності з собою і до спільноти Церкви Воскреслий Христос кличе грішників, які потребують спасіння (пор. Мт 9, 13). Тому Церква є святою, бо її голова — Христос, але складається з грішників, яких Спаситель рятує з неволі гріхів і чинить святими. Христос завжди любить грішника, а ненавидить гріх, який несе людині найбільше нещастя.

Неможливо досягнути людської досконалості та повного щастя без єдності з Христом, а звершується це лише в Його Містичному Тілі, яким є Церква. Тільки у спільноті Церкви ми можемо пізнати всемогутню Христову любов у таїнствах Сповіді та Євхаристії; тільки там можемо по-справжньому зустрітися з Його живою Особою. Хто відкидає Церкву, відкидає Христа; хто ненавидить Церкву, той ненавидить Христа, який любить і хоче спасти всіх. Христова Церква — це найбільший скарб для кожної людини і для всього світу.

Історія окремих поколінь людей Церкви — це історія драматичної боротьби добра зі злом, історія навернень, мучеництва за віру, мужньої віри та святості, а також історія люської слабкості, падінь та гріхів. Треба пам’ятати, що ті, хто через гріх зраджує Христа, стає мертвим членом Церкви. Юдині зради по-різному повторюються у кожному поколінні, але Христос у своєму Містичному Тілі безустанно веде нас дорогою спасіння, вірний своєму слову: «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт 28, 20). «Ти — Петро (скеля), і Я на цій скелі збудую мою Церкву, і пекельні ворота її не подолають» (Мт 16, 18).

Не можна применшувати жодного гріха, оскільки він — найбільше зло для людини і найбільший ворог Церкви. Однак потрібно пам’ятати, що Христос заснував Церкву і постійно у ній присутній, аби долати будь-який гріх. Тому така критика грішників у Церкві, яка провадить до засуду, погорди і відкидання самої Церкви, — це, без сумніву, справа диявола. Чи ж можна відкидати Христа і Його Містичне Тіло, тобто Церкву, тільки тому, що Юда зрадив?

Святіший Отець Йоан Павло ІІ запитував вірних 10 червня 1979 року в Кракові: «Чи можна відкинути Христа й усе те, що Він вніс в історію людства? Звісно, що можна. Людина — вільна. Людина може сказати Богові “ні”. Людина може сказати Христові “ні”. Але (принципове питання) чи можна? І заради чого можна? Який аргумент розуму, яку цінність волі й серця можна запропонувати собі та ближнім, землякам, народові, щоб відкинути, щоб сказати “ні” тому, чим усі жили тисячі років? Тому, що створило фундамент нашої самобутності і завжди її творило».

Церква — це найбільший скарб людства і народу, бо вона — Містичне Тіло Христа, головою якого є сам Спаситель, а ми, всі грішні, — його члени. Лише в такій спільноті стає очевидністю наше спасіння, прощення всіх гріхів, остаточна звитяга Христової любові над сатаною, гріхом і смертю. Отже, Церква — це спільнота, до якої ми належимо, Тіло, живими членами якого маємо бути. Відречення від Церкви і ненависть до неї — це завжди ознака глибокої духовної патології та поневолення силами зла. Нормальна людина «ніколи не ненавидить своє тіло, навпаки, годує його і піклується ним, як і Христос Церквою, бо ми — члени тіла Його» (пор. Еф 5, 29).

Гріхи, що кличуть про помсту до Неба

Святий Йоан Павло ІІ роз’яснював нам, що «ми перебуваємо у стані надлюдської, драматичної боротьби між злом і добром, між смертю і життям, між “культурою смерті” й “культурою життя”» (Evangelium Vitae, 28).

1. Аборт

Святий Папа з великою силою проголошував об’явлену Богом істину про святість людського життя, яке «належить виключно Богові: хто підносить руку на життя людини — наче підносить руку на самого Бога» (Evangelium Vitae, 9). Він підкреслював, що життя кожної людини починається у момент зачаття. Це науковий факт, незалежний від релігійних переконань та іделогій. Хто цей факт відхиляє — має деформоване сумління, що перестало відрізняти добро від зла. На жаль, «значна частина сучасного суспільства, — стверджував святий Йоан Павло ІІ, — це люди, які “через несправедливість кують правду у кайдани” (пор. Рим 1, 18): відвертаючись від Бога і вважаючи, ніби можуть збудувати земну спільноту без Нього, “осуєтились у своїх мудруваннях” настільки, що “притемнилося їхнє нерозумне серце” (Рим 1, 21); “заявляючи, що вони мудрі, стали дурними” (Рим 1, 22) (…). Якщо сумління, яке є оком, що дає світло душі (пор. Мт 6, 22-23), називає “зло добром, а добро злом” (пор. Іс 5, 20), це значить, що воно вже стало на шлях небезпечної дегенерації та повної моральної сліпоти» (Evangelium Vitae, 24).

Святий Йоан Павло ІІ назвав переривання вагітності мерзенним злочином (Evangelium Vitae, 58) і проголосив: «Тому силою Христової влади, яку надано Петрові та його Наступникам, у єдності з єпископами Вселенської Церкви, підтверджую, що безпосереднє і навмисне вбивство невинної людської істоти є завжди глибоко неморальним актом» (Evangelium Vitae, 57), а «переривання вагітності, незалежно від того, яким способом здійснене, це свідоме й безпосереднє вбивство людської істоти на початковій стадії її життя, у період між зачаттям і народженням. (…) Той, кого вбивають, є людською істотою на порозі життя, а отже, найневиннішою істотою, яку взагалі можна уявити: неможливо назвати її нападником, тим паче несправедливим нападником!» (Evangelium Vitae, 58).

Святий Папа вказував на факт, «що у перших століттях вбивство вважалося одним із трьох найважчих гріхів — разом із віровідступництвом та перелюбом, — і що розкаяний убивця мусив відбути винятково довгу та обтяжливу привселюдну покуту, перш ніж йому прощали і знову приймали до церковної спільноти» (Evangelium Vitae, 54). «Не повинно це дивувати, бо вбивство людської істоти, яка є образом Божим, — це особливо тяжкий гріх. Тільки Бог є Володарем життя!» (Evangelium Vitae, 55).

2. Убивство зачатих дітей під час використання методу in vitro та в медичних експериментах

Святий Йоан Павло ІІ навчав, що різні технології штучної репродукції, зокрема метод in vitro, неприйнятні з морального погляду, оскільки тут відбувається відокремлення прокреації (продовження життя) «від воістину людського контексту подружньої близькості; окрім цього, (…) постає більша кількість ембріонів, ніж це потрібно для перенесення одного з них до материнської утроби. Потім же ці так звані надлишкові ембріони вбивають або використовують у наукових цілях, що начебто мають служити розвитку науки та медицини, а насправді зводять людське життя лише до ролі “біологічного матеріалу”, який можна вільно використовувати» (Evangelium Vitae, 14).

Святіший Отець однозначно засудив і назвав «злочином проти гідності людських істот» будь-яке використання ембріонів та людських зародків у медичних експериментах, «як джерела органів або тканин для пересадки», оскільки «вони мають таке ж право на повагу, як і народжене дитя чи кожна людина (…); вбивство неповинних людських істот, навіть якщо приносить користь іншим, становить абсолютно неприпустиму дію» (Evangelium Vitae, 63).

3. Евтаназія

Святіший Отець підкреслював, що евтаназія — це одна «з найбільш тривожних ознак “культури смерті”, яка шириться особливо у високорозвинених суспільствах, що характеризовані ментальністю, спрямованою на продуктивність; а згідно з нею наявність щораз більшої кількості старших і неповносправних людей розглядається як надміру затратна та обтяжлива» (Evangelium Vitae, 64). Силою Христової влади, наданої Петрові та його наступникам, Йоан Павло ІІ оголосив, що «евтаназія — це серйозне порушення Божого Закону як морально заборонене добровільне вбивство людської особи. (…) Практика евтаназії містить — залежно від обставин — зло самогубства або вбивства» (Evangelium Vitae, 65).

«А вершиною свавілля й несправедливості є ситуація, у якій хтось — наприклад, лікарі або законодавці — присвоюють собі право вирішувати, хто має жити, а хто має померти. Тут знову з’являється спокуса з райського саду: стати як Бог, «пізнаючи добро і зло» (пор. Бут 3, 5)» (Evangelium Vitae, 66). «Ніщо й ніхто не може дати права вбити невинну людську істоту: чи це ембріон, чи плід, дитина чи дорослий, стара людина, невиліковно хвора чи при смерті. Більше того, ніхто не може вимагати, щоби це вбивство чинилося щодо нього самого або щодо людини, якою він опікується; не може він безпосередньо чи опосередковано дати на це згоду. Жодна влада не має права до цього змушувати або це дозволяти» (Evangelium Vitae, 57).

«Переривання вагітності чи евтаназія є, отже, злочинами, що їх ніякий людський закон не може визнати припустимими. Закони, які це дозволяють, не тільки в жодний спосіб не є обов’язковими, але навпаки, змушують людину серйозно і конкретно протистояти їм, слухаючи голосу сумління. (…) Тому законові, який є внутрішньо несправедливим (а таким є закон, що дозволяє аборти й евтаназію), не можна коритися чи брати участь у формуванні суспільної думки, лояльної до нього, або ж підтримувати такий закон під час голосувань» (Evangelium Vitae, 73).

Кожний, хто будь-яким чином стане причетним до вбивства ненароджених дітей: чи через аборт, чи методом in vitro, — підпадає під кару відлучення від Церкви. «Відлучення, — писав святий Йоан Павло ІІ, — стосується всіх, хто чинить цей злочин, знаючи, яку матиме кару, а також і тих співучасників, без яких цей злочин би не стався. Через таку суворість кари Церква вказує на цей злочин як на один із найтяжчих і найбільш небезпечних, заохочуючи винного ревно шукати шлях, щоб навернутися Тому що в Церкві кара екскомуніки (відлучення) накладається задля того, щоб довести до свідомості винного серйозність скоєного гріха і, відповідно, щоби привести його до необхідного навернення і покути» (Evangelium Vitae, 62).