«Без недільної Євхаристії ми не в змозі жити»

Протягом майже двох тисяч років Євхаристія, яку звершує Церква, дає християнам силу, що допомагає долати всілякі труднощі. Церква вже від початків свого існування мусила протистояти кривавим переслідуванням. Однак Святі Меси звершувалися надалі, хоча участь християн у Євхаристії наражала їх на переслідування, а наслідком цього нерідко була смерть.

Здається, така ситуація вже в минулому. Сьогодні більшою проблемою є небажання деяких християн брати участь у недільній Євхаристії в єдності з усією Церквою.

Проте у світі є такі країни, де звершуючи Святу Месу або беручи в ній участь, можна пролити мученицьку кров. До них належить Ірак, де від початку війни 2003 року мали місце напади, в основному обстріли, на більш ніж 70 храмів, а понад 400 християн віддали своє життя за віру. Мета тероризму — це не лише вбивство християн, а передусім, позбавлення їх можливості брати участь у Святій Месі. Багатьом іракським священикам і єпископам також погрожують, наказуючи покинути Ірак, а деяких із них викрадають, катують або вбивають. Прикладом непохитного свідка, який, незважаючи на цю драматичну ситуацію, вистояв до кінця, будучи вірним своєму священицькому покликанню, є о. Рагід Ґанні, який працював у небезпечних районах Мосула.

Рагід, 1972 року народження, належав до еліти халдейського духовенства Іраку. Високоосвічений, — у 1996-2003 роках навчався на теологічному факультеті Папського Університету в Римі, знав декілька мов і був постійним кореспондентом інформаційного агентства Asia News. Незважаючи на це, він вирішив присвятити себе душпастирській праці в неспокійному Іраці.

Отець Ґанні усвідомлював ризик. Йому неодноразово погрожували, вимагаючи покинути парафію, а на його храм декілька разів здійснювали напад. Однак його міркування було простим: яким би він був пастирем, якби покинув довірену йому отару, залишивши її саму, без таїнств, ворогам на поталу? «Кожного дня ми очікуємо остаточного нападу, але не перестаємо звершувати Святу Месу», — так він говорив. «Будемо це робити в підземеллі, де почуватимемося безпечніше. До такого рішення мене заохотили парафіяни. Це війна, справжня війна, але ми маємо надію донести цей хрест за допомогою Божої благодаті до самого кінця». Для о. Ґанні його парафіяни, зазвичай прості, неосвічені люди, були свідками віри, справжніми її сповідниками, які вказували на те, що найважливіше в житті послідовника Христа. «Тутешні християни не теологи; деякі з них навіть не вміють писати та читати. Проте глибоко, протягом поколінь, у них закоренилася ця правда: без недільної Євхаристії ми не в змозі жити», — говорив про них із захопленням.

Так само, як цим людям, які не мали певності, що вони чи їхні близькі доживуть до наступного дня, так і о. Рагідовi Євхаристія давала міць і надію. «Бувають такі дні, коли я почуваю себе немічним і сповненим страху, — зізнавався він. Але коли, тримаючи Євхаристійного Ісуса, я промовляю: “Ось Агнець Божий, що бере гріхи світу”, — я відчуваю в собі Його міць. Коли я тримаю в долонях Гостію, так насправді, це Він тримає мене й нас усіх, кидаючи виклик терористам і об’єднуючи нас у своїй нескінченній любові».

Незважаючи на постійні напади, іракські християни залишалися вірними Євхаристії. У світі, переповненому насильством, смертю та страхом, саме вона була для них справжнім джерелом життя: «Терористи можуть думати, що вб’ють наші тіла або, залякуючи, зламають дух, — говорив о. Ґанні, — але в неділю храми завжди переповнені. Вони можуть намагатися забрати в нас життя, але Євхаристія нам його поверне». Крім того, як зауважив цей халдейський священик, терористичні напади в парадоксальний спосіб дозволили тамтешнім християнам зрозуміти цінність євхаристійної жертви: «У нормальний час ми до всього ставимося, як до чогось звичайного, й забуваємо про найбільший дар, який нам дав Бог. Дивлячись на це з іронією, можна сказати, що завдяки насильству терористів ми насправді зрозуміли, що саме Євхаристія — Христос, який помер і воскрес, дає нам життя. А це дозволяє нам вистояти й не втратити надію».

Агресія також безпосередньо торкнулася сім’ї о. Ґанні. Коли його сестра в червні 2004 року несла воду, щоби разом з іншими жінками прибрати храм на недільну Месу, хтось поблизу кинув гранату: її поранило, однак вона вижила. А в неділю ми продовжували звершувати Євхаристію. Мої шоковані батьки були також там». Жертва сестри о. Рагіда не була даремною. «Для мене та для нашої спільноти рани моєї сестри були джерелом, яке нас зміцнювало, щоби також і ми могли нести наш хрест», — скаже згодом.

3 червня 2007 року вірність о. Ґанні своєму покликанню та віддана співучасть у хресній дорозі іракської Церкви сягнули зеніту. Відразу ж після недільної Меси, яку він звершив, на нього та дияконів, що були з ним, напали терористи. Один із них крикнув до священика: «Я казав тобі закрити храм. Чому ти цього не зробив? Чому ти досі тут?». Тоді о. Рагід Ґанні спокійно йому відповів: «Як я можу закрити Дім, який належить Богу?». У відповідь на ці слова нападник здійснив серію пострілів, убиваючи всіх, за винятком дружини одного з дияконів, якій вдалось утекти.

Отець Ґанні вистояв до кінця. Його кров, пролита після того, як він сам нагодував своїх вірних Тілом і напоїв Кров’ю Христа, становить печать і правдивість усіх його слів і непохитної віри в міць Євхаристії. У його свідченні є те, що підтверджують тисячі переслідуваних іракських християн: у Євхаристії Христос, який помер і воскрес, дає нам життя.