Любов можна розуміти як потенційний дар, поставу і як відносини. Кожен покликаний, щоб дорости до вміння любити, прийняти поставу любові і будувати відносини любові. Це – основа щастя кожної людини. Також того, хто не знає про це або навіть заперечує це.
Дозрівання до любові
Я думаю, що пишучи про любов, варто було б уточнити значення цього поняття. Давайте дамо загальне визначення (іноді примітивне чи навіть вульгарне), яке називає «великою любов’ю» бурхливе пристрасне почуття (нерідко руйнівне), що вирвалося з-під контролю розуму і волі, чи розуміє «любов» як статеве співжиття (з будь-ким, в будь-яких обставинах). Нагадаймо тільки, що любов народжує добро, і лише добро, і по цьому її можна безпомилково розпізнати.
Кожна людина наділена потенційною здатністю любити. Однак, ця здатність залишається потенційною, а до можливості впровадження її в реальне життя потрібно дорости. Точніше, її потрібно здобути важкою працею, іноді просто за неї боротися. Оскільки любов – це «безкорисливий дар з самого себе», і щоб цей дар подарувати «об’єкту» нашої любові, потрібно елементарно собою «володіти». Коротше кажучи, необхідно, через відкритість на благодать і зусилля самовиховання, контролювати розум і волю над бажаннями, реакціями та збудженням свого тіла.
Наприклад людина, залежна від порнографії і онанізму, може щиро прагнути чистоти і шлюбувати любов, вірність і подружню чесність, але на жаль не здібна реалізувати це прагнення. Передусім вона мусить докласти всіх зусиль, щоб звільнити себе від залежності (напр. терапія 12-ти кроків, запозичена від алкоголіків), яка, підтримувана любов’ю, часто призводить до цілковитого визволення людини. Тим самим вона повертає здатність любити. Людина може жертвувати себе на вибраній дорозі любові. Чим більша внутрішня свобода, тим більша потенційна здатність любити. Домогтися повної любові є дуже важливим, додамо, необхідним елементом людського щастя.
Людина, яка вільна внутрішньо і володіє собою, може прийняти поставу любові. Може обдарувати любов’ю обраний об’єкт любові. На жаль, не кожен (навіть внутрішньо вільний) приймає поставу любові, хоче себе кому-небудь жертвувати. Не пожертвує себе ані другій людині, ані Богові, ані жодній ідеї, бо хоче бути щасливим сам. Отруєна ідеологія індивідуалізму навіює людині, що вона може бути щасливою сама з собою. Що має право на досягнення свого «щастя» послуговуючись іншими людьми, а навіть їх просто використовувати. Так виникла модель вибору самотності. Така людина залишається самотньою не через те, що не може зустріти відповідну особу для створення подружжя та сім’ї, а через власний егоїстичний розрахунок, що так їй буде «найкраще». Буде робити, що хоче, буде вільною як птах, буде сама собі штурвалом, мореплавцем, кораблем. Всіх і все підпорядкує собі і своєму «щастю». Таке бачення однак, цілком суперечить людській природі, не може дати щастя, бо воно, брутально кажучи, перекручене, тобто суперечить плану Творця для людини. Люди, які проходять такий шлях, як правило, після початкової ейфорії, що випливає з виконання примх та інтенсивності (досить часто безбожних) задоволень, переживають депресію і відчуття безглуздості життя. Їхнє життя, після відмови від любові, втрачає сенс.
Любов в сенсі постави має свій ідеальний, бездоганний, неперевершений зразок. Це постава любові Творця до Свого творіння. Єдиною правдивою любов’ю, без будь-яких недоліків, в яких людина може брати участь, є любов Бога до людини. Любов часом дуже важко втілювати в життя, але ми покликані до цього. Може бути важко любити жінці свого чоловіка, який залишив її, вчителю – нестерпних учнів, символічно кажучи: батькові любити блудного сина.
Така постава любові має величезну силу преображення об’єкту нашої любові, а підтримувана витривала молитва, може чинити чудеса (напр. довготривала молитва святої Моніки – матері святого Августина). Однак об’єкт любові, має вільну волю і навіть молитвою не можна його змусити до змін. Навіть Господь Бог, даючи людині вільну волю, не залишив собі «права» змушувати людину до добрих вчинків і стримувати від чинення зла.
Багато нерозумних людей має стосовно цього претензії типу: як Господь міг це дозволити…, якщо Він до цього допустив, то я не вірю в Нього. Або ще більш нелогічне мислення: якщо Бог дозволив це… то це означає, що Його немає. Тут приходить думка: якщо Бог, поважаючи вільну волю, дану людині, не залишав собі права примушувати людину чинити добро, то, безумовно, не дав сатані можливості змушувати людину чинити зло. Це надзвичайно оптимістично. Злий дух може лише брехати, спокушувати, але не може ні до чого змусити. Однак він розумніший, ніж людина, тому у боротьбі з ним мудро співпрацювати з вищими силами. Тримаючись Бога, таїнств та Матері Божої (не без причини так ненависної сатані), ми можемо спокійно прямувати до повноти щастя – до власної святості.
Багато нерозумних людей має стосовно цього претензії типу: як Господь міг це дозволити…, якщо Він до цього допустив то я не вірю в Нього. Або ще більш нелогічне мислення: якщо Бог дозволив це… то це означає, що Його немає. Тут приходить думка: якщо Бог, поважаючи вільну волю, дану людині, не залишав собі права примушувати людину чинити добро, то, безумовно, не дав сатані можливості змушувати людину чинити зло. Це надзвичайно оптимістично. Злий дух може лише брехати, спокушати, але не може ні до чого змусити. Однак він розумніший, ніж людина, тому у боротьбі з ним мудро співпрацювати з вищими силами. Тримаючись Бога, таїнств та Матері Божої (не без причини так ненависної сатані), ми можемо спокійно прямувати до повноти щастя – до власної святості.
План Творця
Постава любові мусить бути скерована на об’єкт любові. Об’єктом любові кожної людини має бути Бог. Чому? Тому, що ми цього потребуємо для щастя. Творець вподобав собі закласти в природу людини тугу до відносин з Ним. Ось чому в цілій історії людства, по всьому світі, людина завжди зверталась до Вищої Істоти. Всі знайдені сліди існування людства виявляли прояви його релігійності. Оскільки до людської природи належить релігійність, бути самим собою означає бути релігійним. Ви не можете бути щасливими, не будучи собою. Висновки з’являються самі собою. Не можна бути щасливим, відкинувши Бога і віру в Нього.
Є багато видів любові. Любов батьків до дітей, брата до сестри, священика до вірних, лікаря до пацієнтів і, нарешті, людини до Бога. Однак від подружньої любові залежить доля світу. Йдеться про демографічний аспект (виживання людини) і морально-релігійний – виховання людини цінностями. Тільки міцний шлюб люблячих людей (чоловіка і жінки) створює повні умови для передачі життя і виховання людини в правді та любові.
Творець подарував людині іншу людину як об’єкт для любові. Він створив чоловіка та жінку, щоб доповнювали один одного, могли передавати життя і виховувати наступні покоління. «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (див. Буття 1, 28). І він роз’яснив: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (див. Буття 2, 24). Так, шлюб – встановлене Богом основне покликання людини. Шлюб не результат дії сліпих сил природи, він мудро встановлений рукою Творця (див. Павло VI, Humanae vitae, 1968).
Подружня любов має свою специфіку, яка відрізняє її від усіх інших форм любові. По-перше – для віруючого католика це має бути любов, освячена таїнством. Вочевидь Творець знав, що вона занадто важка для людських (тільки) зусиль, і надав їм особливу підтримку. Досвід багатьох років роботи з подружжями, які переживають труднощі, незаперечно свідчить, що ті, хто перебуває з Богом, Церквою (єдиним посередником сакраментальних благодатей), молитвою і таїнствами, перемагають навіть найбільші шлюбні проблеми. Не дивуйтеся, адже нам це обіцяно в притчі про будинок на скелі (див. Мт 7, 24-27). Будуть вітри та бурі, але будинок буде стояти, тому що він побудований на скелі. В іншому місці ми читаємо, що Христос – це скеля. (див. 1 Кор 10, 4). По-друге – подружня любов існує упродовж усього життя, і тільки так у ній є сенс. Це виникає як з вимоги постійного поглиблення зв’язку любові між подружжям, як з приводу виховання дітей так і надання їм свідчення того, що вічна любов можлива. Перед лицем страждань через розлучення, сьогодні це принципово важливо. По-третє, подружня любов повинна бути плідною. Не тільки через передавання життя дітям, але також через свідоцтво, щоб інші прагнули любити так, як вони. По-четверте, подружня любов повинна бути повною і людською. Повна, тобто повинна охоплювати всі сфери життя людини, без будь-яких егоїстичних розрахунків і винятків. Від спільних грошей або житла, через працю та відпочинок, радість (помножену на два) і скорботи (розділені наполовину), аж до спільних релігійних практик і визнання віри. Любов повинна бути людською, а отже як тілесною, так і духовною, що охоплює всі виміри нашого існування. Нарешті – подружня любов повинна бути вірною та винятковою. Тільки це насправді може зробити людину щасливою. Проте, перед обличчям безладу, яке поширюється (і навмисно поширюється) у світі, доведеться постійно нагадувати про це собі та іншим.
Щастя в подружжі
Для того, щоб оцінити, чи подружжя добре функціонує, чи ні, слід бачити його мету. Не досить того, щоб було мило і приємно. Хоча це важливо, і, на жаль, для багатьох шлюбів це майже недосяжно. Ми повинні розвиватися, рухатися у правильному напрямку. У свідомо вибраному напрямку, з постійним контролем, щоб на хвилі моди безбожного і збоченого світу, не почати схилятися до зла. Як можна визначити точну мету подружжя?
Святий Йоан Павло II сказав: «Мета подружжя – спільна дорога до святості через побудову сопричастя осіб за зразком сопричастя Божих Осіб». Кожна людина, вихована в католицькій сім’ї, повинна знати, що живе для того, щоб спастися (а не – як спокушає світ – розважатися). Якщо ми вступаємо на подружню дорогу, то очевидно, що разом зі своєю дружиною/чоловіком, ми повинні пройти весь шлях до святості (і не обов’язково через мучеництво) Більше того: в день шлюбу ми стаємо відповідальними за спасіння своєї другої половинки. Між іншим тому ніколи не можна погоджуватися на розлучення, бо воно відкриває дорогу одному з членів подружжя до входу в наступний цивільний зв’язок – і тим самим до легального перелюбу. І пам’ятаймо, що «перелюбники не успадкують Царства Небесного» (пор. 1 Кор 6, 9). В разі дуже важких ситуацій Церква передбачила тимчасову або тривалу сепарацію (режим окремого проживання подружжя), яка не дає можливості для вступу у новий зв’язок.
Думаю, що слова: «спільна дорога до святості» ясні і прості (але не в життєвій практиці). Далі маємо: «через побудову сопричастя осіб». Слово «сопричастя» було раніше зарезервоване виключно для священних речей. Вживане тільки відносно Євхаристії, для визначення Пресвятих Дарів. Тим часом Йоан Павло II у ІІ Ватиканському Соборі вживає його для опису зв’язку, подружньої єдності. Відразу відчувається, що тут не йдеться про звичайний зв’язок, а про унікальний, дивовижний, небесний, містичний зв’язок. Так високо ставить Папа Римський перекладину перед подружжям. Додаючи: «за зразком сопричастя Божих Осіб», розвіює всілякі сумніви. Йдеться про найсвятіший і найглибший зв’язок. Очевидно жодне подружжя на землі не побудує зв’язку, схожого на зв’язок Божих Осіб в Найсвятішій Трійці. Однак члени подружжя, вдивляючись в недосяжний ідеал, мають все життя невтомно будувати між собою щораз прекрасніший і щораз глибший зв’язок. Творець знає, що побудова сопричастя між чоловіком і жінкою незвичайно важка. Кожне подружжя знає це з власного досвіду.
Саме ці зусилля мають рятівне значення на шляху до досягнення святості. Плодами побудови подружнього сопричастя є не тільки особисте щастя і спільний шлюб. Таке сопричастя випромінюється на дітей і переходить до наступних поколінь. Далі: готує до поступового переходу від щастя на землі до вічного щастя. Подружжя, яке перебуває у глибокому сопричасті йде до неба немовби парами. Буває, що по відході першого з них другий швидко прямує за ним, бо що тут має робити сам на землі… Крім того подружжя у глибокому сопричасті впливає на оточення. Люди, дивлячись на них, говорять: «Подивіться, як вони люблять один одного» – і часто, заохочені прикладом, пробують зцілити своє подружжя і навертаються до Бога, який це все так прекрасно запланував.
Здається, що сьогодні, коли люди шукають щастя у різних принадах цього світу, подружжям найважче знову повернутися один до одного і побачити, що щастя, якого вони шукають так далеко, знаходиться настільки близько. На відстані витягнутої руки, в теплих відносинах, у сопричасті з другою половинкою. Так, подружнє та сімейне щастя є основним джерелом людського щастя, а також щастя, яке походить від прагнення до святості та близьких відносин з Богом. Ніщо не може замінити чи заглушити цього правдивого щастя. Щоб ми тільки бажали такого щастя для себе та близьких.
Світ говорить нам, що кожен повинен давати раду з усім сам. Ні! Це породжує спокусу стати самодостатнім, як Бог. Ми, люди, потребуємо один одного, і нам потрібен Бог. Ніхто сам себе не зробить щасливим власними силами, а тим більше не врятує. Варто скористатися допомогою інших людей і Бога, не забуваючи при цьому про докладання своїх власних зусиль. Не будемо пишатися тим, що ми можемо вирішити всі життєві проблеми самі. Потрібно слідкувати, щоб не дійшло до шлюбної кризи. Однак, як тільки до неї дійде, необхідно вирішувати труднощі в смиренні, шукати підтримки потрібних людей і прибігати до Божої благодаті.
Вам подобається вміст нашого сайту?
Підтримайте нас!