Я почала читати Святе Письмо. Це тривало кілька днів. Настала мить, яку мені складно пояснити і навіть зрозуміти. Я читала, і раптом з моїх очей потекли сльози. Я розплакалася і тоді зрозуміла: те, що написано в Біблії, – це правда, і я більше не мушу шукати доказів існування Бога.
Я повертаюся думками в минуле. Згадую ще часи комунізму. Це 1987 рік. Про «Солідарність» говорять у всьому світі, Польща змінює напрям політики. За дев’ять років до цього, 1978 року, під час конклаву, Папою обрали поляка – Кароля Войтилу, що взяв собі ім’я Йоан Павло ІІ.
Тоді я вперше почула від батьків, що є Бог. Вони сказали, що ми поїдемо до іншого місця, щоб я могла охреститися. Тоді мені було 12 років. Батьки вирішили, що коли я підросту, то, ймовірно, зустріну релігійного хлопця, і тоді знадобиться метрика для таїнства Подружжя. Отже, я поїхала. Священника, який уділяв мені таїнство Хрещення, нещодавно висвятили. Як для мене, так і для цього священника, це була важлива подія, яку ми обоє пам’ятаємо до сьогодні. Я визубрила напам’ять майже весь малий катехизм, але небагато з того розуміла. Пам’ятаю, що тоді, коли священник поливав мені голову водою, я засміялася. Таке воно було для мене смішне та дивне. Я це сприймала як магічну штучку, такий фокус-покус.
Після повернення до рідного міста я ще деякий час брала участь у недільній Євхаристії, але до сповіді боялася приступати. Це для мене був занадто великий стрес, отже, я швидко від цього відмовилася. Невдовзі й зовсім перестала бувати на Святій Літургії. У восьмому класі школи я прийняла таїнство Миропомазання. Суті цього таїнства я також не розуміла. Я зосереджувалася тільки на тому, щоб вивчити молитви на екзамен, який був обов’язковий. Визубрила і здала. Тільки Святий Дух знає, скільки з цього було користі.
Коли я вступила до ліцею, виявилося, що релігія – це один із шкільних предметів. Я знову мусила вчити нові терміни і тексти, яких зовсім не розуміла. Тоді я була дуже бунтівна. Я не вірила в існування Бога і стала на бік учнів, які бажали, щоб Церква не втручалася в життя людини. Я вважала, що кожен має право на власне рішення щодо себе і своїх дітей.
У виші я зв’язалася з групою, до якої належали атеїсти. Ми добре розуміли одне одного. Зі знайомими студентами ми разом співали антицерковні пісні. Тепер мені дуже соромно за ті слова, що я виспівувала про Бога і Церкву. Слова «Біблія – це кітч» були найделікатніші…
Маючи 21 рік, я зустріла свідків Єгови. Дві жінки з цієї спільноти почали мені розказувати про створення світу. Я тоді дуже цікавилася науковою версією появи світу, тому у відповідь на їхні аргументи, що світ створив Бог, розповіла про Великий вибух, білих велетнів, червоних карликів, інші планети та галактики, а також загалом про те, що світ невпинно зазнає змін і твориться.
Ми багато дискутували. Вони говорили про Бога, а я про те, як це виглядає з погляду науки. Тоді я не знала Бога, не вірила в Нього. Я подумала: якщо прочитаю Святе Письмо, то знайду там фрагменти, які спростовують тезу про створення світу впродовж шести днів. Я хотіла цим жінкам доказати, що це я права, що Біблія – це кітч, і те, що в ній написано – неправда. Я почала читати Святе Письмо. Це тривало кілька днів. Я читала, і раптом з моїх очей потекли сльози. Я розплакалася і тоді зрозуміла: те, що написано в Біблії, – це правда, і я більше не мушу шукати доказів існування Бога. Це був момент мого навернення. Я захотіла піти до сповіді та розпочати нове життя, вже з Ісусом. Відтоді зовні в мені нічого не змінилося, проте Божа благодать діяла і віра в мені почала проростати. Однак були злети і падіння. Відходи і повернення до Церкви та таїнств…
У 26 років я виїхала за кордон, де працювала вчителькою. Там я їздила до храму на Святу Месу кілька разів у тиждень, саме там народилося моє покликання. Під час відпустки в Польщі один зі священників запитав мене, що я хотіла б далі робити в житті. Я відповіла, що, безсумнівно, не хочу бути черницею, а про все інше роздумую. Тоді я ще вважала сестер обмеженими жінками, які марнують своє життя, закриваючись у монастирях. Я також не розуміла сенсу молитви.
За три тижні я зізналася тому самому священникові, що хочу вступити до ордену, і вже навіть знала до якого. Як сталося, що я так раптово змінила свій погляд? Знову – дивним способом. Я прокинулася з думкою, що маю піти до конкретного згромадження, що цього хоче Бог і що це мій життєвий шлях, моє покликання. Я дуже перелякалася цих думок, бо вони цілком не були моїми. Я боялася, і водночас з’явилася радість, що остаточно перемогла у моїх ваганнях. Я відчувала, що не можу відмовити Богові. Нелегко мені було відкрити свій план на життя рідним і знайомим. Мама, щоправда, залишила мені вільний вибір, але я бачила, що вона глибоко з цим не погоджується і сильно страждає, бо не розуміє, що таке покликання. Тато тоді вже рік не жив.
Я черниця, уже після вічних обітів. На образку з обітів я розмістила цитату з Послання св. Павла до корінтян: «Благодаттю Божою я є те, що є» (1 Кор 15,10).
Після обітів впродовж десяти років я катехізувала. 2017 року моє життя раптово змінилося. Після епілептичного нападу я прокинулася в лікарні. За кілька днів прийшов результат резонансу: менінгіома – приблизно п’ятисантиметрова пухлина мозку, другий ступінь злоякісності. Пухлину видалили. Після операції лікарі сказали, що треба ще три дні почекати, щоб побачити, чи я житиму. Молитва линула з багатьох куточків Польщі і навіть світу. Молилися сестри з мого згромадження, священники, знайомі і друзі. За три дні я розплющила очі. Розпочався час реабілітації, що триває до сьогодні. Я вчилася ходити, писати, читати, і навіть тримати в руках склянку чи кулькову ручку. Мене сповнювала радість, що перед операцією я мала змогу прийняти таїнство Єлеопомазання. Я усвідомила, що мить, і мене вже могло на цьому світі не бути… Пухлина росла в моїй голові, і я про це навіть не знала. Її вирізали, але вона будь-коли може з’явитися знову. Проте я радію кожною хвилиною життя. Якщо Господь Бог дозволив мені ще жити, то я ще маю щось зробити, якесь завдання виконати.
2020 року у мене з’явилася нова, 13-міліметрова пухлина. Маленька, але була. Лікарі скерували мене на променеву терапію. За кілька місяців я пережила наступні епілептичні напади з синдромом Тодда. Це легкий параліч правої половини тіла. Знову ще одна реабілітація… Останній напад епілепсії я мала наприкінці 2022 року. Лікарі сказали, що це не кінець і так уже буде, але вони робитимуть усе, щоб напади ставалися якомога рідше.
Я не турбуюся про майбутнє. Мир і радість життя дає мені віра. Я палко вірю, що Бог мене любить і має для мене план, що Він про все подбає. Чимало разів у моєму житті Він це показував. Чи це не чудово, що Він знає кількість наших волосин, що так цікавиться нашим життям? Якщо Його цікавить навіть моє волосся, то чи не більше Він переймається моєю душею, моїм серцем? Адже Він обіцяв, що житиму з Ним навіки. Бог ніколи не забере слова, що його дав, Він завжди вірний йому.
Я вірю в обітницю вічного життя, вічну радість перебування з Ісусом у небесному царстві. Чи можу я бажати чогось більшого? Я так багато отримала добра! Так багато благодатей, так багато любові від близьких мені людей, так багато простягнутих рук допомоги… Коли я захворіла, багато людей розпочало заступницьку молитву за мене, замовляло Святі Меси. Богу нехай буде подяка!
Черниця
Вам подобається вміст нашого сайту?
Підтримайте нас!